Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

чому, власне, полягає цей родинний конфлікт, обидві вийшли з їдальні. Дизма не припускав, що сніданок скінчиться так швидко. Їв мало — ще подумали б, що він ненажера — і тепер був голодний.

Лакей доповів, що коней подано.

— Отак-то, — мовив Куницький, надіваючи капелюх. — Бачте, — хай тільки це на вас не впливає, — між мною і дружиною є одне істотне непорозуміння. Вона, знаєте, ідеалістка, настроєна романтично, в голівці різноманітні утопії — молода ще. Порозумніє. А дочка?.. Гм… Кася з нею заодно, бо теж іще шмарката. А втім, баби завжди вкупі держаться.

Біля під'їзду стояв оригінальний візок — елегантна бідка, запряжена парою гнідих. Зручно вмостилися на м’яких подушках, і Куницький цьвохнув батогом. Коні рушили клусом.

— Що, ловкі коненята? — Куницький примружив око. — Купив цю парочку на сільськогосподарській виставці в Любліні. Золота медаль! Га?

Справді, коні йшли як ляльки, і Дизма визнав, що вони чудові.

— Насамперед я покажу вам своє міністерство залізничного транспорту, — мовив Куницький. — Двадцять два кілометри залізничного насипу з двома рукавами. Поїдемо до першого, в моєму лісі.

Він звернув з кленової алеї; добрих півгодини їхали м’яким путівцем серед буйних ланів золотого жита. Було зовсім тихо, але в повітрі не відчувалося докучливої спеки.

— Гарні врожаї, — сказав Дизма.

— Атож, гарні… — сумовито зітхнув Куницький. — Аж надто добрі, на жаль, аж надто гарні.

Никодим засміявся:

— Ви так сказали, ніби це неприємно вам.

— А що ж ви думаєте? — подивувався Куницький. — Це ж лихо для хлібороба.

Дизма хотів признатися, що не розуміє цього, але прикусив язика: лучче бути обережним.

— Лихо, — повторив Куницький. — Ціни страшенно падають. Через два місяці продаватимемо хліб за собачі шкури. Нещастя від урожаю, дорогий пане.

«Ага! — зміркував Дизма. — Он воно що! Хто б міг таке гадати! Але найліпше — це поменше балакать чи, боронь боже, розпитувати!»

— Ну, звісно, — сказав уголос, — тільки я не думаю, щоб справи були такі кепські, як ви завбачаєте.

Замовк; потім на думку спало, що треба все-таки щось додати, аби не здаватися наївним. І він бовкнув так, на всякий випадок:

— Хліб подорожчає.

— Ба, тільки в тому разі, коли уряд почне запасати його.

— А хто вам сказав, що не почне?!

— Що ви кажете?! — підскочив Куницький.

Дизма жахнувся, що ляпнув якусь величезну дурницю, але одразу ж заспокоївся, бо в Куницького аж очі заблищали.

— Золото моє! Що ви кажете? Це вже ухвалено?

— Поки що проект…

— Коханий пане Никодиме! Це ж геніальна думка! Геніальна! Уряд повинен захищати хліборобство, адже хліборобство — основа всього добробуту країни. До дідька, у нас просто якась манія перебудовувати господарство країни. Прецінь у Польщі сімдесят відсотків населення — хлібороби. Сімдесят відсотків! Не промисловість, не шахти, не торгівля, а саме сільське господарство — продукти рільництва, тваринництва і лісівництва — ось що основа основ. Добробут хлібороба — це добробут усіх — і фабриканта, і купця, і робітника… Пане Дизмо, ви повинні — це ваш святий обов'язок перед батьківщиною — використати весь свій вплив, усі свої зв’язки в уряді, щоб провести цей геніальний проект! От якби уряд скупив увесь надлишок! Боже мій! Тільки Коборів із фільварками…

Він уже почав думкою підраховувати можливі зиски, коли це Дизма докинув:

— Затримка тільки за грішми. Немає грошей.

— Гроші, гроші! — закукурічився Куницький. — Це ж дрібниця, це не завада. Держава може випустити облігації. Хлібні облігації хоча б на сто мільйонів злотих. Платити облігаціями і край. Ну, звісно, з надбавкою, приміром, п’яти або навіть чотирипроцентними облігаціями. Ви розумієте? Скажімо, облігації на шість років. А за шість років, до лиха, добра кон’юнктура може випасти принаймні двічі. Тоді весь запас продається за кордон — це ж прекрасна операція. Ви розумієте? А користь величезна: по-перше, не падають ціни; по-друге, збільшується обіг, бо облігації, певна річ, мають бути безіменні. Адже так держава викине на внутрішній ринок нових сто мільйонів, а це вже сума, це порятунок у катастрофічному становищі з невистачкою готівки. Золотий ви мій! Неодмінно побалакайте про це з міністром Яшунським…

— Ми з ним уже багато розмовляли на цю тему, і хто знає…

Дизма урвав і водночас подумав.

«Міцненька макітра у цього старого, хай йому чорт. Такий, либонь, і міністром міг би стати!»

Куницький торохтів усе про те ж. Наводив докази, робив застереження і висловлював сумніви, щоб тут же розбити їх логічними міркуваннями. Він шепеляв дедалі дужче і сипав, і сипав як маком, вимахуючи од хвилювання батогом.

Тим часом дорога завернула в ліс, і вони їхали тепер серед високих струнких сосен.

На широкій галявині стояли уздовж вузькоколійки сажені заготовленого дерева. Маленький паровозик саме пихтів і шипів, силкуючись зрушити з місця кільканадцять вагонеток, навантажених великими колодами. Йому помагали робітники, які з обох боків підштовхували вагонетки.

Люди скидали шапки, кланялися, але в тих уклонах була нехіть, а то й просто ворожість. Засмаглий чолов’яга у сірій куртці підступив де візка і щось заговорив, але Куницький перебив його:

— Пане Старкевич, уклоніться: це і є пан Дизма, пан головний управитель.

Чоловік стягнув шапку і пильно зиркнув на Дизму. Той кивнув йому.

Кілька хвилин, поки Куницький розпитував Старкевича про якісь справи, Никодим зацікавлено оглядав величезні стоси дерева, збиті з дощок бараки навколо галявини, де невпинно свистіли пилки і дзвеніли сокири. Коли рушили далі, Куницький почав фахову лекцію про гатунки деревини, про стан лісорозробок, про те, як важко дістати дозвіл на вируб у власному лісі, про лісонасадження в цьому районі. Цитував параграфи законів, називав цифри, ціни і час від часу