Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

— Може, тату! Почитайте Святе Письмо і взнаєте: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне».

Кров ударила в голову боярину Вишатичу від таких слів. Він ладен був скипіти, але знайшов у собі сили якомога лагідніше заперечити:

— Не вірю я цьому, це помилка, брехня. Не може Бог так говорити. Ти краще слухай мене, батька свого.

— Батько Наш на небі, — сказав, як відрубав, Левко.

— А я тоді хто, га?

— Ви… Ви просто… тато.

Боярин Іван розвернувся і майже вибіг із кімнати. З цієї душної, незатишної кімнати, де все проти нього. Мерщій надвір, на свіже повітря!

Надворі боярин трохи заспокоївся. Розмова із сином не вдалася, це точно. Батько не розумів сина і навпаки. Які вони різні, як вони далеко один від одного! Іван Вишатич говорив із чадом своїм, як велів здоровий глузд, а той торочив, мов гострим різав. І вийшов переможцем.

Проте не та людина був боярин Іван, щоб так просто здатися.

Увечері, коли сонце вже сідало за обрій, старий воєвода покликав до себе невістку. Світловида змарніла за останній тиждень так, що вже ось-ось могла скидатися на мару. У боярина Івана болісно стислося серце, коли він глянув на неї.

— Світловидко, доцю, сядь-бо біля мене. Ти вже вибач мені, старому дурневі, що я тоді так…

— Та що ви, тато. Я розумію.

— Ось і добре. Скажи, доню, ти говорила з Левком після… Після того, як він повернувся…

— Та де там, — молодиця схлипнула. — Він і розмовляти зі мною не хоче…

— Не хоче то перехоче. Я ось що міркую… Ти одягни свою найліпшу сорочку… ну, ту… червону… Миловида тобі дасть гривну золоту[17], каблучки, кольти срібні… Це я з походу колись привіз. І йди до нього… Ніби кваску принесла… Та невже він на тебе, кралечку нашу, після цього й не гляне. Прийде коза до воза… Нумо, посміхнись, підборіддя вище!

Вишатич старший легенько, по-батьківськи, обійняв Світловиду за плечі. Невістка посміхнулася крізь сльози і пішла виконувати його прохання…

Вже пізньої ночі у двері кімнати, де відпочивав Левко, тихенько постукали.

Хлопець розплющив очі.

— Хто там?

— Це я, Левчику! Кваску тобі принесла!

Двері прочинилися, і в кімнату ввійшла Світловида. Вона поставила горщик із квасом на стіл і запалила кілька свічок. Левко замружився від несподівано яскравого світла. А коли очі його призвичаїлись, він зміг розгледіти свою дружину.

Вона була прекрасна! Полум'я червоної сорочки тільки підкреслювало місячну білизну її обличчя. На високих грудях яскравими зайчиками виблискувала золота гривна. Світловида була простоволоса, і дві її русі коси спускалися майже до землі. А очі! Ніжно-блакитні очі!

Левко відвів свій погляд убік.

— Що ти хочеш, Світловидо?

— Я хочу запитати, ладо моє, чи люба я тобі так само, як і колись? Чи вважаєш ти мене за жону свою? Адже в Писанії сказано: «…і пристане до дружини своєї, — і стануть обоє вони одним тілом». Та чи є ми зараз одним тілом? Чому ти мене уникаєш?

— Ех, Світловидо! Ти ж знаєш, як ще написано: «І кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатократно одержить і успадкує вічне життя». Надумав я спасти свою душу, а рівно і твою, а тому присвячую себе Богові… І тобі те раджу.

— Але… Але це нечесно! Ми ж хотіли дітей! Синів та дочок! Пам'ятаєш? А зараз ти покидаєш мене. І я ні жона, ні вдовиця. Ти вже мене покинув, лише тіло твоє тут, а думками ти далеко від мене!

— Ти знаєш, що я вирішив твердо. Тож йди, Світловидо, спати. — Левко повернувся до неї спиною і почав шептати молитву. Молодиця легенько доторкнулася до його плеча, але він порухом зняв її руку.

Вишатич бачив, як Світловида приречено вийшла з кімнати сина. Від безсилля він закусив губу. І в неї нічого не вийшло!

Син безнадійно втрачений для батька рідного, бо схилив голову свою перед Батьком Небесним.

А знайомі, друзі, князь, холопи? Хіба вони зрозуміють, як важко втратити сина тоді, коли він живий?! Що, всі труди, господарство — піде порохом? І не побачить старий Вишатич своїх онуків, не побавить їх на колінах! Ех!

Цілу ніч боярин крутився, ніяк не міг заснути. І раптом ранком рятівна іскорка надії зажевріла в душі боярина. Отець ігумен, його старий друг, мо' що порадить?

— Лизогубе, коня! — Служка з'явився миттєво.

— Слухаю, боярине!

— Не стій, ворушися.

— Боярине-боярине, там тіун Ратко прибув.

— Хай почекає.

— Він не сам. Язичників привів.

— Що? Половців? Ковуїв?

— Та ні. Наші. Старовірці.

— Що тут думати — відрубати їм голови!.. Хоча ні… Почекай, коли я приїду. Зрозумів?

— Зрозумів, боярине…

…Отець ігумен уважно вислухав Вишатича і розвів руками.

— Син твій хоче служити Господу нашому, і його нема в чому звинуватити.

— Ваша правда, отче, однак наш рід завжди мечем здобував собі хліб. І мені б дуже хотілося, щоб і чадо моє взяло у руки прадідівську зброю. Допоможіть, отче, і я в боргу не залишуся.

Останній аргумент виявився вирішальним. А й справді, думав отець ігумен, що таке один подвижник у порівнянні з укріпленням Церкви Божої?

— Добре, боярине.