Ганна Хома - Заметіль

Хотіла повернути назад, але було вже пізно.

Двері відчинили.

Двадцять днів після кінця світу.

— Ти усім кажеш, що випадково випала з вікна. Але я цьому не дуже вірю. Ти і твоя мама — істеричні меркантильні особи. Я і так дивуюсь, що Ромчик стільки часу витримав з вами.

Татова мама — шістдесятилітня пані у молодіжному одязі та з молодіжною зачіскою — нависала над ліжком, немов дружина римського імператора, яка прийшла провідати хвору рабиню. Вона любила вставляти у розмову високочолі фрази, і якби Олена в дитинстві випадково не почула, як вона вміє лаятись, то й досі захоплювалася б її рафінованою інтелігентністю. А ще татова мама не любила, коли її називали бабусею.

— Сядьте, не стійте, — відповіла Олена, відвертаючись до стіни. Коли ти не можеш дозволити собі під час розмови встати і піти, доводиться вчитись терпіти присутність інших, навіть тих, кого терпіти не можеш. — Я про все поговорю з татом.

— Він зробив свій вибір. Кожна людина рано чи пізно стає перед вибором і від того, яким він буде, залежатиме її майбуття. Життя прожити — не поле перейти.

— Я зараз закричу, якщо ви не сядете.

— Твоя поведінка підтверджує мої здогади: ти вирішила вчинити самогубство, бо не знайшла мети у житті. А мета мусить бути у кожної людини. Птах не літає безцільно…

— Я хочу, щоб ви сіли. Невже це так важко зробити?

— Чому я повинна робити те, що хочеш ти? Твоя мама дуже погано тебе виховала. А сісти на цей стілець я не погоджусь навіть під страхом смерті. Я взагалі дивуюсь, як ти можеш лежати на цьому ліжку. Тут усюди мікроби! Жах!

— Мені дуже подобається лежати на цьому ліжку. Ви навіть не уявляєте собі, як мені це подобається. А з мікробами я подружилась. От тільки шкода тата: як він тепер витримуватиме ваші філософствування? Якщо він стоїть за дверима, покличте його, а самі можете йти. До побачення.

— Він не стоїть за дверима. Він свій обов’язок виконав до кінця, поховав, як належить, свою дружину, організував поминки…

— Ви підете звідси чи ні?

— …А тепер він має повне право влаштувати своє особисте життя. З людиною високодуховною, ерудованою, справжньою цінителькою його таланту.

— Ви про що?

— Не треба йому набридати, коли він захоче, то сам з тобою зв’яжеться…

— Тато пішов… до іншої жінки? ТЕПЕР?

— А навіщо довго чекати. Вони ж не збираються влаштовувати весілля.

— Але ж мама…

— Твоя мама не прочитала жодної високохудожньої книжки за своє життя. Він і так довго жив з нею. Я давно казала: світ грошей засліплює, будь обережний…

— Він непогано жив на її гроші.

— Безробіття — це проблема держави. Ромчик — творча людина і не мусить задумуватися про хліб насущний.

— Він не написав жодного твору, а їсти хотів щодня.

— У задушливій атмосфері, яка панувала у вашій квартирі, неможливо нічого створити. Душа, як квітка, в’яне, коли її не поливати…

— Він… він мій тато. Він що — не прийде мене провідати?

— У нього багато справ, а ти вже доросла, повинна це зрозуміти…

— Скажіть, що ви жартуєте!

— Я ніколи не жартую.

— Але ж у мене більше нікого не залишилось! Він — мій ТАТО!

— Ти сама винна. Хто тебе просив кидатися з вікна?

Лице татової мами раптом розплилося, перетворившись у білу пляму. Олена потерла очі і випадково глянула на свої руки.

Білі плями на темному фоні.

Вона закричала.

Після кількаденного обстеження консиліум лікарів зійшовся на думці, що раптова короткочасна сліпота у хворої Мариняк, — це віддалена реакція організму на черепно-мозкову травму, тому що ніяких видимих ушкоджень зорового аналізатора у неї не знайшли.

Руки зісковзували. Бляшаний карниз загрозливо прогинався під вагою її тіла. Вона висіла над прірвою і пробувала підтягнутися і заглянути у вікно.

За шибкою просто над головою лунали чиїсь голоси, і якби вона побачила, хто там, то попросила б, щоб їй подали руку і втягнули назад у помешкання, бо вона не може висіти над прірвою вічно.

Ще трішки, ще один сантиметр — і вона дотягнеться до підвіконня, і її врятують. А сон, в якому їй снилося, ніби-то вона впала у прірву, залишиться лише сном.

Олена напружила м’язи рук, набрала у груди повітря і на гранично малій швидкості подолала нездоланний підйом. Провела очима над верхнім краєм підвіконня і зазирнула у кухню. У ту ж саму мить пальці розтулилися — і тіло полетіло униз.

У вухах зашумів вітер, змішавишись з чиїмось пронизливим криком.

…Тиша перервала цей крик на півдорозі. Олена сіла на ліжку і затулила вуха. Не допомогло.

Останні півроку першою, кого вона зустрічала, прокидаючись зранку у себе вдома, була тиша, і Олена наївно гадала, буцім-то знає про неї все.

Коли з тиші вилучили цокання годинника, вона зрозуміла, ЯКОЮ насправді є тиша. Ватою, котру неможливо витягти з вух.

І вона пожалкувала, що залишила свій годинник там, у відчиненій квартирі, той самий годинник, котрий всерйоз збиралась викинути через вікно. Тепер вона раділа б і йому, як найкращому другові. Але тутешня тиша не признавала цокання годинників. Мабуть, усі годинники у цій квартирі були електронними.

Олена закуталась у простирадло. Спати в листопаді з відчиненим вікном і без ковдри було досить зимно, але вона потроху освоювала і цю науку.