Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Заперечень не було ніяких. Всі одностайно вимагали рушити в похід і покарати розбійницьку групу ворон. Воїни негайно ж почали готуватися. Ще раз покликали Бурхливого Потока, щоб з'ясувати подробиці.

— Чи ти певен, що ворони не помітили, як ти помчав до нас? — допитувався вождь.

— Цілком певен! — відповів воїн.

— А їх вже не було поблизу?

— Ні, — за всіма ознаками, ні.

— Воїни! — звернувся Крокуюча Душа до всієї групи. — Від нашого поспіху та бадьорості наших коней залежить зараз, чи спіткає нападників заслужена кара. Згортайте табір!

Всі розсипались. За годину ми вже були в дорозі. Рухливість індійців у преріях завжди викликала тривогу й подив у ворога. Через це індійці у війнах, які вибухали раз у раз і тривали десятки років, могли чинити опір регулярним військам Сполучених Штатів. У нашому таборі були немічні діди й бабусі, немовлята і багато всякого майна та наметів з бізонячої шкіри. Все це навантажили зараз на коней або на так звані травойс — ноші, які одним кінцем були приторочені до коня, а другим кінцем тяглися по землі.

Ми їхали цілий вечір і ніч так швидко, що на світанку вже наближались до мети.

— Ще проїдемо три пагорки, — чув я голос Бурхливого Потока, — і будемо на місці.

Вождь Крокуюча Душа давно розіслав групи розвідників у всі боки, не тільки попереду й з флангів, але й у тил, щоб не потрапити в засідку й не зазнати несподіваного нападу. Але слідів ворога не знайшли. Навколо було порожньо.

З великою обережністю виїжджали ми на останній пагорок. Стільки непередбачених подій могло статися тут, відколи виїхав Бурхливий Потік. Коли ми нарешті опинилися біля підніжжя гори, ми з полегшенням побачили, що у долині, в гирлі двох річок, які впадали одна в одну, спокійно стояло кільканадцять наметів.

— Все виглядає так само, як і в хвилину мого від'їзду, — зрадів Бурхливий Потік. — Нічого не трапилось…

Люди в таборі чатували і відразу ж побачили нас на пагорку. На їхні приязні знаки ми відповіли такими ж знаками і з'їхали в долину.

Дядько і його люди були живі й здорові.

Надзвичайно делікатно поставились до дядька вождь Крокуюча Душа, а також чаклун Білий Вовк. Ніхто не дорікнув дядькові, хоч він сам пішов од нас і сам був винен у своєму нещасті. Ніхто й словом не згадав про минуле. Всі розмовляли так, наче тільки вчора попрощалися з ним у найкращій згоді. Я стояв біля батька, коли він привітався з братом. Гучний Грім був заклопотаний і смутний. Навіть я це помітив. Він невпевнено підійшов до батька і, міцно взявши його за руку, заговорив тихше, ніж звичайно.

— Наді мною була хмара. Я сам накликав її на себе… Вдарив грім.

— Хмари, брате, — перебив його батько лагідним голосом, — хмари кінець кінцем завжди розвіюються, і знову сяє погоже небо.

— Але шкода, заподіяна грозою, залишається… Здорового малого дубка зламано; його нема.

— Цього ми вже не змінимо, брате. Ця доля чекає нас усіх. На кожного з нас впаде рокований йому грім. Один дубок зламано, але поруч стоять і ростуть інші…

Хоч я був малий, але добре знав, про кого вони говорять. Вони говорили про Кошлате Орлятко. Мене охопив гострий біль. Батько розмовляв з дядьком Гучним Громом про смерть мого друга так спокійно, а мені наче хтось встромив у груди отруйну стрілу. Про загибель Кошлатого Орлятка я не зміг сказати зараз ні слова.

Дядько після нападу не марнував часу. Він вирядив слідом за ворогом своїх розвідників, які хоч і йшли пішки, але сумлінно виконали своє завдання. Невтомніше, ніж антилопи, багато годин, без перепочинку, бігли вони по слідах ворон і пересвідчились, що ворог пішов з передгір'їв у прерії і тут звернув на південний захід, начебто в напрямі Форт-Бентона. Це був один єдиний форпост американців над рікою Міссурі, до якої від нас треба було їхати кіньми днів шість. Ворон весь час супроводили білі мисливці. Як виявилось, це була справді банда Ракстона. Вона, мабуть, хотіла продати у форт украдених коней. Форт-Бентон, розташований на кордоні прерій та цивілізованих територій, був тоді жвавим торговельним осередком.

На наше щастя, грабіжники не дуже поспішали. Вони знали, що дядько не має змоги за ними гнатися, і тому, впевнені у своїй перевазі, безтурботно полювали дорогою. Їх дуже легко було наздогнати.

За прадавнім звичаєм перед кожним походом індійці питали поради у невидимих духів, які мали повідомити, чи щасливо мине цей похід та які будуть його наслідки. Все відбувалося за звичною церемонією. Вождь зайшов до чаклуна і подарував йому люльку. Якщо чаклун приймав подарунок і запалював люльку, це означало, що він бере на себе відповідальність за долю походу і зобов'язується супроводити воїнів в усіх сутичках. Вождь назвав, хто саме піде доганяти грабіжників. Усі йшли добровільно; індійці нікого не примушували брати участь у воєнних діях, і чаклун наказав вождеві прийти до нього наступної ночі на дальшу нараду.

Коли вождь виходив з намету, чаклун заклинав духів і питав у них, яка доля чекає воїнів, що вирушають у похід. Коли духи сповіщали, що ворогів поляже більше, ніж наших, похід розпочинали. Отож чаклун брав на себе велику відповідальність і по суті саме він вирішував — буде війна чи ні.

Зараз усі обряди виконали похапцем. Адже треба було наздоганяти ворога.

Вже через кілька годин після приїзду до дядькового табору,