Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

верхівець став нас наздоганяти, старші хлопці впізнали його. Це був Бурхливий Потік, молодий воїн нашої групи, що кілька місяців тому, наприкінці зими, після того прикрого випадку під час священного танку, відокремилась від племені разом з моїм дядьком Гучним Громом. Ми притримали коней, щоб привітати воїна, але він дуже поспішав. Не затримуючись. Бурхливий Потік гукнув нам:

— Де табір?

Ми показали йому напрямок і помчали разом з ним. Поява Бурхливого Потока і його шалений поспіх дуже всіх схвилювали; старші хлопці засипали його питаннями. Він відповідав абияк, півсловами: нарешті ми догадалися, що сталося якесь нещастя. Я під'їхав до нього й гукнув:

— Де… Кошлате… Орлятко?

— Умер! — вигукнув Бурхливий Потік.

Від шаленої їзди у мене гуло в вухах, і я подумав, що не дочув.

— Де він? — перепитав я.

— Умер! — повторив Потік, повертаючись обличчям до мене. — Його вбили.

Тепер я почув добре й гукнув щосили:

— Навіщо ти так жартуєш?

— Дурний! Не жартую! Його вбили…

Цей перший великий удар у моєму житті я сприйняв на диво спокійно. Тільки на хвилину уявив, як ми розлучилися з Кошлатим Орлятком: я стояв, тримаючи в руці його лук, а він ішов до своїх батьків, ступаючи короткими ніжками, швидше схожий на кумедне ведмежатко. Я був тоді дуже пригнічений; мене душив смуток, коли Кошлате Орлятко зникав з моїх очей. А тепер він зник зовсім, його нема. Вбитий.

Потім я вже нічого не думав. Здорова вдача дитини наче вкрила горе цілющим мороком. Я тільки дужче вчепився в гриву коня, щоб не впасти в шаленому галопі.

В таборі негайно скликали велику нараду. Ми довідалися, як сталося нещастя. Воїни племені ворон, саме з тієї бунтівничої групи око-токів, напали на загін дядька Гучного Грома, якраз коли він отаборився біля підніжжя Скелястих гір. Поголоски про ворожість цієї групи не були, на жаль, вигадані. Цього мало — серед індійських воїнів були ще й білі люди, здається, Ракстон із своєю бандою. Вони хотіли захопити коні, і їм несподівано пощастило: вони зайняли усіх коней — а їх було понад сто — крім одного, на якому примчав до нас Бурхливий Потік.

Коли коні вже гнали від табору, наші воїни прокинулись і вдарили на ворон. Але далеко вони не пішли. Їх зустрів смертоносний вогонь рушниць: це була засідка білих. Кілька воїнів з дядькової групи загинуло, решта мусила відступити назад, а тим часом ворони під захистом щільного вогню поспіхом погнали коні. Загинуло четверо наших чоловіків, одна жінка і Кошлате Орлятко. Як загинув хлопчик, ніхто не знає. Мабуть, він притьмом біг за кіньми, і саме тут у нього влучила куля. Заховані в нічній темряві стрільці били в кожного, хто потрапляв їм на мушку.

Напад стався два дні тому, принаймні за сто кілометрів від нашого табору. Дядько Гучний Грім і його люди не могли гнатися за нападниками, бо в них не було коней. Вони мусили захищати свій табір, але до від'їзду Бурхливого Потока ніхто на них не напав. Отож ворон, мабуть, цікавили тільки коні.

— Це прикра подія і дуже смутна! — сказав вождь Крокуюча Душа. — Прикра, бо ворони-окотоки знову викопали сокиру війни проти чорноногих, а смутна, бо загинуло шестеро людей. У звичайних умовах не було б найменшого сумніву, що нам слід робити. Але зараз справа інша.

Слова вождя вразили воїнів.

— Що саме сталося? — запитували вони. — Які можуть бути сумніви?

— Чому справа інша? — гукали інші. — Як це розуміти?

— Може, подарувати воронам їхній розбійницький напад? — ущипливо питали найпохапливіші.

— Кажи, вождю, що в тебе на думці? — загукали з усіх боків.

— Справа наче проста, а все-таки її треба обговорити і поміркувати над нею, — почав вождь. — Гучний Грім і його люди ще недавно були нашими братами, і їхня кривда була нашою спільною кривдою. Але кілька тижнів тому Гучний Грім та його люди, як ви знаєте, порвали всякі зв'язки з нами і пішли геть, на доказ того, що з нашою групою їх ніщо не з'єднує. Чи було так?

— Було! — згодилося кілька несміливих голосів. — Саме так було…

— А якщо з їхньої власної волі ніщо вже їх не з'єднує з нашою групою, треба ще поміркувати, чи удар, завданий їм воронами-окотоками, спрямований також і проти нас…

Вождь ще не докінчив своїх висновків, як зчинилася справжня буря.

— Це найближчі нам люди, це наші брати і свояки!.. — залунали обурені вигуки.

— Хто їх зараз покине, той зрадник! — зопалу крикнув якийсь воїн.

— Ганьба тому, хто не схоче їм допомогти! — лунали обурені слова.

Вождь, побачивши, що вибух обурення спрямовується на нього, раптом прояснів.

— З приємністю бачу вогонь у ваших очах і чую ваші слова, — мовив він. — Як вождь, я мусив показати вам справу саме так, щоб дізнатись про ваші справжні почуття. Тепер я знаю, що на вас можна покластися… Отож, кажіть, що робити?

— Дати воронам добру науку! — заявили воїни.

— Згода! — ствердив Крокуюча Душа.

— Відбити вкрадених коней.

— Згода!

— Накласти воронам як слід!

— Згода, гаук!