Світлана Талан - Повернутися дощем

Таким чином, двом родинам вісімнадцятого липня вдалося вибратися з табору, а за кілька днів звільнили місто і Сашко з родиною повернувся в Сєвєродонецьк. Він написав заяву про угон машини, завдання тілесних ушкоджень та незаконне позбавлення волі.

— Машину свою знайшли? — поцікавилася Настя.

— Знайшли мої знайомі, а не міліція, — сказав він. — Сєпаратисти на ній тікали, аж поки не стало пального. Трохи її побили зі злості й покинули на дорозі. Відремонтував за свій кошт і зараз допомагаю бійцям. Ось і Вадима підключив до роботи.

Вони ще довго сиділи в кав’ярні. Настя розповіла про громадську організацію «Оновлений Схід», у якій працює, про подальші плани. До них підійшла Валентина, стомлена, але усміхнена.

— Не заважатиму? — спитала вона.

— Звісно, ні! — відповіла Настя. — Та ми вже про все поговорили.

— І якого дійшли висновку?

— Кожен повинен робити для перемоги те, що у нього виходить, — підсумувала Настя. — Не можна залишатися осторонь, і тоді все буде добре.

— Повністю згодна! Ніколи не забуду того старенького з візком, який після звільнення міста прийшов уранці до зачиненої кав’ярні, — сказала Валентина, примруживши очі. — Отож він чекав півтори години, щоб передати нашим солдатикам півмішка картоплі з дачі, моркву та яблучка.

— А бабцю пам’ятаєш? — спитав її Сашко. — Це вже я був у місті. Дістає вона з гаманця гроші, а в самої руки та голова трусяться, бо хвора. Хочу, каже, допомогти захисникам. Ми її з Валентиною вмовляли, щоб собі залишила, бо впораємося самі, не послухала, дістала сто гривень, у скриньку опустила.

— А мене сльози тоді задавили, — зізналася Валентина. — Іноді руки опускаються, а згадаю тих стареньких — і розумію, що не можна розкисати, бо я, на відміну від тих людей, ще маю сили і кошти.

— Щодо коштів… — Сашко відсунув від себе порожню склянку, збирався вже йти, але згадав ще один випадок, про який йому розповіли бійці після звільнення міста. — Хлопці були шоковані, — розповів Сашко, — і я теж. Коли наші зайшли у місто, то в приміщенні ГІАПу працювали сапери, а поблизу стояв їхній мікроавтобус. Місце охороняли бійці, а до них проривалася старенька жіночка. Хлопцям було не до неї, тож вони ввічливо, але наполегливо попросили її не заважати. Старенька послухалась і кудись швиденько пішла. За кілька хвилин вона повернулася. Знаючи, що її знову близько не підпустять, старенька дістала важкого конверта, жбурнула у відчинений мікроавтобус і швидко зникла. Це сталося блискавично, хлопці не встигли навіть і оком змигнути. Довелося чекати саперів, щоб оглянули пакунок. Як же здивувалися солдати! У пакунку лежали десять тисяч гривень! Уявляєте?! Вони повсюди шукали стареньку, хотіли повернути їй гроші або принаймні подякувати, а вона ніби крізь землю провалилася.

— Неочікувано, як для наших містян, — задумливо промовила Настя. — Напевно, все життя збирала гроші на смерть. Та поки є такі люди, буде жити країна.

— І перемога буде, — додала Валентина. — Може, ще кави? — спитала гостей.

— Ні, дякую. Час по домівках, нам завтра рано вставати, — відповіла Настя.

Дорогою додому Настя знову згадала розповідь Сашка про жіночку, яка віддала всі свої заощадження.

— Ось кажуть, що пропаганда всім загадила мізки, — сказала вона, розмірковуючи про почуте. — А як тоді пояснити те, що частина молодих освічених людей стали на бік сєпаратистів, а частина людей похилого віку не потрапили під вплив пропаганди, навпаки, залишилися справжніми патріотами? Вони ж так само, як і всі, дивилися ті ж самі канали телебачення, були свідками одних і тих же подій. Одні бабці бігали на мітинги та референдуми, інші ладні віддати останнє нашим захисникам.

— Дуже складне питання, — завагався Вадим. — Гадаю, що наразі тобі ніхто не зможе дати правильної відповіді.

Настя, взявши Вадима під руку, замовкла, поринувши у роздуми. На місто тихо спускався сірими тінями спокійний літній вечір. Від увімкнених ліхтарів їхні тіні то видовжувалися на асфальті, ніби казкові чудовиська, то кумедно зменшувалися. Вони були схожі на одне ціле, так щільно Настя притислася до його тіла, і Вадимові хотілося йти ось так поруч завжди, до безкінечності, споглядаючи тіні на тротуарі.

— У нашому будинку, — почала Настя й одразу виправилася, — у колишньому, живе Натан, син подруги покійної моєї свекрухи. Він активно підтримував окупантів на блокпостах, постачав свої смердючі біляші та чебуреки — сама не раз бачила, — а в день звільнення раптово зачинив вікна чебуречної і зник. Гадала, що Натан або пішов разом з ополченцями, або ховається від правосуддя. Та за тиждень він знову підняв жалюзі й почав працювати. Саме в той час правоохоронці закликали сповіщати їх про спільників окупантів. Я наївно зателефонувала і все розповіла про Натана, мені подякували і запевнили, що вживуть заходи.

— І ти повірила? — спитав Вадим, і Настя почула в його голосі легку насмішку.

— Так.

— Повірити тим, хто здав наше місто без жодного пострілу? Нерозумно.

— Тепер я це збагнула. Отож я не бачила Натана кілька тижнів, — розповідала Настя, — а нещодавно випадково зустріла й одразу помітила невдоволений вираз на обличчі. Ні, навіть злий, а коли пройшла повз нього, то почула, як він мені кинув у спину: «Патріотка срана! Я тобі ще не раз згадаю той дзвінок! Ти пошкодуєш!»

— Це ж явна погроза! Треба з ним розібратися! — враз спалахнув Вадим.