Лев Толстой - Дитинство

— А бачила б ти, який він був зворушений, коли я йому сказав, щоб він лишив ці 500 карбованців собі, як подарунок... Але що найкумедніше — це розрахунок, що він його приніс мені. На це варт подивитись, — додав він з усмішкою, подаючи їй записку, написану рукою Карла Івановича. — Це ж чудово!'

От зміст цієї записки: "Дітям два вудка 70 копек.

"Кольорова папір, золотий крайочка, клестір і бовван для коробочка —6 карб. 55 копек.

"Книжка та лук, дарунка дітям — 8 карб. 16 копек. "Панталон Миколаєві — 4 карбованця.

"Обіцяв Петро Олександрович із Москву 18... році золотий годинник —140 карбованців.

"Разом належить Карлові Мауеру крім платню — 159 карбованців 70 копек".

Прочитавши цю записку, де Карл Іванович вимагає, щоб йому виплатили всі гроші, які він витратив, на подарунки, і навіть, щоб заплатили за обіцяний подарунок, кожен подумає, що Карл Іванович лише бездушний і користолюбний себелюбець,— і кожен помилиться.

Увійшовши до кабінету з записками в руці і з заготовленою промовою в голові, він мав намір красномовно розповісти татові про всі кривди, що їх він зазнав у нашому домі; але коли він почав говорити тим самим зворушливим голосом, і з тими самими чутливими інтонаціями, з якими він звичайно диктував нам, його красномовність вплинула найдужче на його самого; отож, дійшовши до того місця, де він говорив: "хоч як мені гірко буде розлучатися з дітьми", він зовсім заплутався, голос йому затримтів, і він змушений був дістати з кешені картату хустку.

— Так, Петро Олександровичу, — сказав він крізь сльози (цього місця зовсім не було в заготовленій промові), — я так звик до дітей, що не знаю, що й робитиму без них. Краще я дурно буду служити у вас, — додав він, однією рукою витираючи сльози, а другою подаючи рахунка.

Що Карл Іванович тоді говорив щиро, це я напевне можу сказати, бо знаю його добре серце; але як міг рахунок іти в парі з його словами — лишаються для мене таємницею.

— Якщо вам гірко, так мені було б іще гірше розлучитися З вами, — сказав тато, поплескавши його по плечі: — я тепер передумав.

Незадовго перед вечерею до кімнати ввійшов Гриць. Він із того самого часу, як прибув до нас, не переставав зідхати та плакати, що, на думку тих, хто вірили в його здатність пророкувати, віщувало якунебудь біду нашому домові. Він почав прощатись і сказав, що завтра вранці піде далі. Я підморгнув Володі й вийшов у двері.

— Що? :

— Коли хочет.е подивитись на Грицеві заліза, то ходіть зараз на чоловічу гору. Гриць спить у другій кімнаті, а в комірці чудово можна сидіти, і ми все побачимо.

— Гаразд! Зажди тут, я покличу дівчат.

Дівчата вибігли, і ми пішли нагору. Посперечавшись трошки, кому першому йти до темної комірки, ми посідали й почали чекати.

XII. ГРИЦЬ

Нам усім було моторошно в темряві, ми тулилися одне до одного й нічого не говорили. Майже слідком за нами тихим кроком увійшов Гриць. В одній руці він мав свою патерицю, в другій — лойову свічку в мідяному свічнику. Ми й дух затаїли.

— Господи Ісусе Христе! Мати пресвята богородице! Отцеві й синові і святому духові!.. — втягуючи в себе повітря, раз-у-раз казав він з різними інтонаціями й скороченнями, властивими лише тим, хто часто повторюють ці слова.

З молитвою поставивши свою патерицю в куток і оглянувши ліжко, він почав роздягатись. Розв'язавши свій старенький чорний пас, він поволі зняв порваний китайковий каптанець, обережно згорнув його й повісив на спинку стільця. На обличчі його не було тепер, як завжди, виразу хапливости й дуркува-тости; навпаки, він був спокійний, замислений і навіть величний. Рухи його були повільні й обдумані.

Лишившись у самій білизні, він тихо сів на ліжко, обхри-стив його з усіх боків і, як видко було, з зусиллям (бо він скривився) поправив під сорочкою заліза. Посидівши трохи і дбайливо оглянувши подерту в кількох місцях білизну, він підвівся, з молитвою підніс свічку врівень із божницею, де стояло кілька образів, перехристився на них і обернув свічку вогнем униз. Вона затріщала й погасла.

У вікна, обернені до лісу, лив своз сяйво майже повний місяць. Довгу білу постать юродивого з однієї сторони осявало бліде сріблясте проміння місяця, а з другої вона позначалася чорною тінню, що разом із тінями від рям падала на підлогу та стіни й діставала стелі. На дворі вартівник калатав у мідну дошку.

Згорнувши свої величезні руки на грудях, спустивши голову й безперестанку тяжко зідхаючи, Гриць мовчки стояв перед образами, потім важко став навколішки й почав молитись.

Спочатку він тихо говорив відомі молитви, роблячи наголос лише на деяких словах, потім проказав їх іще раз, але голосніше й з більшим захватом. Він почав говорити свої слова, помітно намагаючись висловлюватись по-слов'янському. Слова його були нескладні, але зворушливі. Він молився за всіх своїх благодійників (так він називав усіх, що приймали його), в тому числі за матусю, за нас; молився за себе, просив, щоб бог простив йому його тяжкі гріхи, і часто говорив: "Боже, прости ворогам моїм!)) З кректанням підводився він і, повторюючи ще і ще ті й самі слова, припадав до землі й знов уставав, незважаючи на вагу заліз, що сухо та різко бряжчали, падаючи на землю.

Володя щипонув мене дуже боляче за ногу, але я навіть не оглянувся: потер тільки рукою те місце й стежив далі за всіма Грицевими рухами й словами з почуттям дитячого здивовання, жалю й побожности.

Замість веселощів та сміху, на що я сподівався, ввіхо-дячи до комірчини, я відчував тримтіння та завмирання серця.

Довго ще був Гриць у такому релігійному захваті й імпровізував молитви. То проказував він кілька разів уряд: "Господи, помилуй", але кожного разу з новою силою та виразом; то говорив він: "прости мене, Господи, навчи