Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

Клео скрикнула та скочила на ноги.

Після вечері вона показала йому кілька своїх нових творінь — пару романтичних портретів молодих чоловіків, яких вони обоє знали, у білих сорочках із розстебнутими комірцями, три уявних пейзажі, схожі на джунглі, навіяні заростями дерев айланта в неї за вікном. Хутро невеличкої мавпи було промальовано навдивовижу чітко, подумав Том. Клео мала безліч пензликів з однісінькою волосиною, але й вони були різної товщини. Вони випили майже дві пляшки лікеру з її бару і Том зробився таким сонливим, що міг би цілу ніч проспати на підлозі — вони часто спали поряд, примостившись на двох великих ведмежих шкурах перед її каміном. Це було ще однією чудовою особливістю Клео — вона ніколи не хотіла й не чекала, що він намагатиметься ще більше з нею зблизитись, і він ніколи нічого подібного не робив. Однак цього разу за чверть до дванадцятої Том примусив себе підвестися і пішов до виходу.

— Я більш тебе не побачу, правда ж? — сумовито запитала Клео біля дверей.

— Ой, та я повернуся десь за шість тижнів, — відповів Том, хоча насправді зовсім так не думав. Зненацька він нахилився до неї і по-братському міцно поцілував її у бліду щоку. — Я сумуватиму за тобою, Клео.

Вона стисла його плече — наскільки він пригадував, раніше Клео ніколи не торкалась до нього.

— Я теж за тобою сумуватиму, — промовила вона.

Наступного дня він подбав про доручення місіс Ґрінліф у крамниці «Брукс Бразерс» — купив дюжину вовняних шкарпеток та купальний халат. Місіс Ґрінліф не сказала, якого кольору мав бути халат, і залишила це на його розсуд. Том обрав купальний халат темно-бордового кольору із темно-синім поясом і вилогами. То був не найкращий з усіх наявних халатів, однак Том подумав, що саме такого обрав би для себе Річард, тож він буде задоволений. Він записав шкарпетки й купальний халат на рахунок Ґрінліфів. Тоді побачив товсту лляну спортивну сорочку із дерев’яними ґудзиками, яка йому дуже сподобалась. Він міг би з легкістю записати на рахунок Ґрінліфів ще й цю покупку, але не зробив цього. Він придбав сорочку за власні гроші.

Той ранок, коли він відпливав, той ранок, якого він чекав із таким радісним нетерпінням, розпочався геть нікчемно. Том ішов за стюардом до своєї каюти, подумки нахвалюючи себе за стійкість, із якою він відхилив усі спроби Боба прийти, аби провести його, але варто було переступити поріг каюти, як його заскочили зненацька оглушливі крики.

— Томе, де ж те шампанське? Ми чекаємо!

— Господи, оце смердюча діра. Скажи, нехай тобі дадуть пристойнішу каюту!

— Томмі, візьмеш мене з собою? — озвалась подружка Еда Мартіна, від якої Тома мало не вивертало.

Зібралися усі, здебільшого бридкі, друзі Боба, вони порозсідалися на його ліжку, повмощувались на підлозі. Боб знав, що він відпливає, але Том ніколи б не подумав, що Боб ладен зробити таке. Йому довелося зібрати докупи все самовладання, щоб роздратовано не випалити: «Не буде вам ніякого шампанського». Натомість він стримано привітався, навіть намагався посміхатися, хоча самому здавалося, що от-от розплачеться, наче мала дитина. Він кинув на Боба спопеляючий погляд, але Боб уже встиг бозна-чим добряче набратися. У світі було небагато речей, які могли вивести його з рівноваги, подумав Том, виправдовуючи себе, але то був саме той випадок: ось такі дурнуваті й галасливі сюрпризи, уся ця колотнеча, лайки й недоумки, котрі, як він собі думав, зникнуть із його життя, щойно він ступить на трап корабля, а вони тут як тут, та ще й загиджують кімнату, у якій йому доведеться провести п’ять наступних днів!

Том підійшов до Пола Губбарда, чи не єдиної пристойної людини в цій компанії, і сів поряд з ним на короткій, вбудованій у стіну канапі.

— Вітаю, Поле, — тихенько сказав він. — Перепрошую за цей безлад.

— Еге ж! — Пол саркастично посміхнувся. — Як довго тебе не буде? Що сталося, Томе? Ти погано почуваєшся?

То було нестерпно. Галас і дівчачий сміх ніяк не вщухали. Дівчата обмацували його ліжко, зазирали до туалету. Дякувати Богу, що Ґрінліфи не прийшли проводжати його! Містеру Ґрінліфу довелося поїхати у справах до Нового Орлеана, а місіс Ґрінліф, коли Том зателефонував їй цього ранку, аби попрощатися, сказала, що почувається не вельми добре й не зможе його провести.

Нарешті Боб чи хтось інший видобув звідкись пляшку віскі, і всі взялися пити з двох склянок, які знайшли у ванній, а тоді прийшов стюард із повною тацею нових склянок. Том відмовився від випивки. Він рясно вкрився потом, аж йому довелося скинути піджак, аби й він не промок. Підійшов Боб і всунув йому до рук склянку. Том бачив, що Боб не жартує, і знав чому — адже він майже місяць користувався гостинністю Боба і принаймні міг би напустити на себе люб’язний вираз. Але Том більше не міг удавати з себе люб’язного і почувався так, наче його обличчя закам’яніло. Навіть якщо вони й зненавидять його після цієї зустрічі, що йому з того, подумав Том. Він може на них начхати!

— Я поміщуся ось тут, Томмі, — сказала дівчина, яка будь-що хотіла кудись поміститися і поїхати разом із ним. Вона боком втислася у вузеньку шафу, завбільшки з крихітну комірчину для мітел.