Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

а своїм хобі він вважав допомогу молодим людям, яких спіткали тимчасові фінансові труднощі, себто він дозволяв їм мешкати в своєму двоповерховому будинку з трьома спальнями та прикидався Богом, указуючи, що можна, а що не можна робити, і радячи їм, як вони мають жити й де працювати, хоча всі його поради були вельми паршивими. Том мешкав у нього майже три місяці, хоча більшість того часу Марк був у Флориді й Том мав будинок у своєму цілковитому розпорядженні, але, щойно Марк повернувся і зчинив бучу через кілька розбитих склянок (знову прикидаючись Богом і Суворим Батечком), Том уперше настільки розлютився, що не змовчав. Тоді Марк викинув його на вулицю, перед цим примусивши заплатити шістдесят три долари за розбитий посуд. Підлий скупердяй! Йому б пасувало бути старою дівою, подумав Том, і керувати школою для дівчат. Том гірко пошкодував, що взагалі звернувся до Марка Прімінґера, і що швидше йому вдасться забути його дурні свинячі очиці, масивну щелепу та бридкі руки з огидними перснями (якими він розмахував у повітрі, повеліваючи зробити те і се), то щасливішим він буде.

З усіх його знайомих єдиною, кому він хотів розповісти про свою подорож до Європи, була Клео, тож він пішов навідати її у четвер перед відплиттям. Клео Добелл була високою стрункою темноволосою дівчиною десь від двадцяти трьох до тридцяти (Том і сам достеменно не знав, скільки їй років), що мешкала разом із батьками на площі Ґрейсі й малювала маленькі картини — такі маленькі, що вони поміщалися на шматочках слонової кістки, не більших від поштових марок, а роздивитись їх можна було лише за допомогою збільшувального скла. Клео й сама використовувала збільшувальне скло, коли творила свої картини. «Ти тільки подумай, як це зручно — носити всі картини з собою у портсигарі! Іншим художникам для їхніх полотен потрібні величезні приміщення!» — полюбляла казати Клео. Вона жила в глибині батьківської квартири й мала свої невеличкі апартаменти з маленькою ванною і кухнею. У неї завжди було досить темно, адже всі вікна виходили на крихітний задній двір, зарослий деревами айланта, які заступали світло. У неї завжди горіло тьмяне світло, повсякчас створюючи нічну атмосферу. За винятком хіба що того вечора, коли вони познайомились, Том постійно бачив її у різнобарвних обтислих оксамитових штанях та яскравих смугастих шовкових сорочках. Вони здружилися ще того першого вечора, і наступного дня Клео запросила його до себе на вечерю. Клео частенько запрошувала його до себе, а в Тома навіть не з’являлося думки про те, щоб запросити її кудись на вечерю або в театр чи ще в якесь місце, куди зазвичай хлопці запрошують дівчат. Вона не очікувала, що Том подарує їй квіти, книжку або цукерки, коли прийде до неї на вечерю або коктейль, хоча Том час від часу таки робив їй невеличкі подарунки, адже це її дуже тішило. Клео була єдиною, кому він міг розказати, що їде до Європи, й пояснити чому. Так він і зробив.

Як він і сподівався, Клео була в захваті. Вона сиділа, розтуливши свої червоні губи на видовженому блідому обличчі, а тоді ляснула себе по одягнених в оксамитові штани стегнах і вигукнула:

— Томмі! Це ж, це ж просто неймовірно! Наче в шекспірівській п’єсі!

Том і сам так подумав. Він тільки потребував, щоб хтось сказав це вголос.

Клео метушилася навколо нього весь вечір, розпитуючи, чи має він те і се, як-от носові хустинки, ліки проти застуди чи вовняні шкарпетки, адже восени в Європі починалися дощі, та чи зробив він усі необхідні щеплення. Том запевнив її, що добре підготувався до подорожі.

— Тільки не приходь проводжати мене, Клео. Я не хочу, щоб мене проводжали.

— Звісно, що ні! — сказала Клео. Вона добре його розуміла. — Ох, Томмі, я думаю, що це буде дуже цікаво! Ти писатимеш мені про все, що відбуватиметься з Дікі? Ти єдина людина з усіх, що я знаю, яка їде до Європи у справах.

Він розповів їй, як їздив на верф містера Ґрінліфа на Лонг-Айленді, де на цілі милі простягнулися верстати, на яких виготовляли блискучі металеві частини кораблів, покривали лаком і полірували дерево, про сухі доки, де стояли каркаси вітрильників різних розмірів, і засипав її термінами, які почув від містера Ґрінліфа — усілякими комінгсами[2], планширами[3], кільсонами[4] та гострими скулами[5]. Він також розповів про другу вечерю у будинку містера Ґрінліфа, коли той подарував йому наручний годинник. Він показав його Клео. Не захмарно дорогої моделі, однак досить непоганий і якраз такий, який Том і сам обрав би для себе — простий білий циферблат з чіткими чорними римськими цифрами в простій золотій оправі на ремінці з крокодилячої шкіри.

— І все лише тому, що за кілька днів до того я обмовився, що не маю наручного годинника, — сказав Том. — Він ставиться до мене, як до рідного сина. — Знову ж таки, Клео була єдиною, кому він міг таке сказати.

Дівчина зітхнула.

— Чоловіки! Як же вам щастить! Нічого подібного ніколи не станеться з дівчиною! Чоловіки мають стільки свободи!

Том посміхнувся. Йому частенько здавалося, що все якраз навпаки.

— Чи це, бува, не