Чарльз Діккенс - Домбі і син

од якоїсь таємниці, схованої у нього в грудях і ледве відомої йому самому; наче тільки вона знала секрет розладнаної, бренькливої струни, що могла ожити від одного її подиху.

Його почуття до дочки було незичливе від самого її народження. Він не відчував огиди до неї, чимсь таким не варто було ні забирати собі час, ні псувати собі гумор. Флоренс ніколи не була для нього відверто неприємною особою. Але тепер вона починала його дратувати. Вона порушувала його спокій. Він охоче не думав би про неї, коли б знав, як це зробити. А може, — хто візьметься це розгадати? — він боявся, що зненавидить її.

Коли маленька Флоренс боязко ступила в кімнату, містер Домбі припинив своє невтомне ходіння і глянув на дівчинку. Якби він глянув з більшим інтересом і більш по-батьківськи, він прочитав би в її пильному погляді потяг і острах, між якими вона вагалася, бажання кинутись до нього, обняти і крикнути, заховавши обличчя в його обіймах: «Тату, полюбіть мене! Я ж не маю нікого, крім вас!» — і побоювання, що її відштовхнуть; а також страх, що її зухвальство його образить; він би побачив, як потребує вона хоч трошечки підтримки та впевненості і зрозумів би, що її юне зболене серце блукає бездомно, шукаючи хоч якогось, природою передбаченого, притулку для своїх страждань і своєї любові.

Та він не побачив і не зрозумів нічого. Він побачив тільки, що вона нерішуче спинилася в дверях і глянула на нього.

— Заходь, — мовив він, — заходь же! Чого ця дитина боїться?

Флоренс увійшла й стала біля самих дверей боязко роззирнувшись і міцно стуливши рученята.

— Підійди сюди, Флоренс, — холодно сказав батько. — Ти знаєш, хто я?

— Знаю, тату.

— Тобі нічого мені сказати?

Сльози на очах, що їх дівчинка підвела до батькового обличчя, раптом застигли під його поглядом. Вона знов опустила очі й простягла йому тремтячу руку.

Містер Домбі байдужно взяв її в свою і якусь мить дивився зверху вниз на дочку, і собі не знаючи, що сказати.

— Ну, будь же гарна дівчинка! — нарешті вимовив він, поплескавши її по голівці з розгубленим і зніяковілим виглядом. — Іди до Річардс, іди!

Дівчинка все ще вагалася, ніби хотіла пригорнутись до нього або мала невиразну надію, що він візьме її на руки й поцілує. І ще раз глянула йому в обличчя. Містер Домбі впізнав цей погляд — так вона того вечора дивилася на доктора, — і мимоволі, пустивши її руку, одвернувся.

Було видно, що батькова присутність страшенно зв’язує дівчинку. Вона не просто отупіла при ньому, а й втратила природну грацію і свободу рухів. Однак Поллі дивилася на це, скріпивши серце, і, судячи про містера Домбі по собі самій, покладала велику надію на німе благання жалобної сукні бідної Флоренс.

«То ж жорстоко, — думала Поллі,— любити лиш одне безматернє дитя, коли в нього перед очима й друге, та ще дівчинка».

Отже, Поллі старалася, аби Флоренс якнайдовше була перед очима містера Домбі, і робила все можливе, щоб довести, що маленький Поль веселішає в товаристві своєї сестри. Коли настав час іти нагору, вона хотіла була послати дівчинку сказати батькові на добраніч, але боязка Флоренс не насмілилась, попри всі умовляння мамки, і, затуливши очі руками, немов ховаючи власну недолугість, сказала:

— О, ні, ні! Він не хоче! Він мене не хоче!

Ця маленька суперечка привернула увагу містера Домбі, що сидів за столом у сусідній кімнаті, попиваючи вино, і він поцікавився, в чому річ.

— Міс Флоренс боїться, що потурбує вас, сер, коли підійде віддати вам на добраніч, — пояснила Річардс.

— Це необов’язково, — промовив містер Домбі. — Можете дозволити їй приходити та відходити, не звертаючи на мене уваги.

Дитина здригнулася, почувши це, — і зникла ще до того, як її вірна приятелька встигла обернутися.

А втім, Поллі немало раділа і тому, що її хитромудрий план удався, і тому, як спритно вона його здійснила, і вона поділилася своєю радістю з Заводіякою, коли та прийшла до неї нагору. Міс Ніппер сприйняла цю ознаку довір’я — так само, як і перспективу їхньої спільної діяльності в майбутньому — досить холодно, і радість її була нещира.

— Я думала, ви будете вдоволені, — сказала Поллі.

— О, так, міс Річардс, я дуже вдоволена, дякую, — відповіла Сюзанна, раптом випростовуючи спину так, ніби в її корсеті стало на одну кісточку більше.

— По вас цього не видно, — зауважила Поллі.

— О, по тих, що на постійній посаді, і не може бути видно так, як по тимчасових, — відповіла Сюзанна Ніппер. — Тимчасові тут беруть гору в усьому, але хоч між нашим і сусіднім домами є мур, я не хочу, щоб мене за нього випхали, місіс Річардс.

Розділ четвертий,

де на кону пригод уперше з’являються деякі нові дійові особи

Хоч контора фірми «Домбі і Син» містилася в самому центрі лондонського Сіті, де, якщо їх не заглушував вуличний гамір, було чути дзвони церкви Боу, однак дещо в цій околиці й досі зберігало сліди романтичної, повної пригод минувшини. У п’яти хвилинах ходи звідси лежало царство Гога й Магога; Королівська біржа була на відстані руки, а з нею велично сусідив Англійський банк з його повними золота й срібла підземеллями Аїду. Зараз же за рогом стояв розкішний будинок Ост-Індської компанії, — в уяві перехожих одразу поставали коштовні тканини, самоцвіти, тигри, слони, балдахіни, кальяни, парасолі, пальмові дерева, паланкіни й смагляві принци, які в своїх шпичастих, з заломленими носками капцях порозсідалися на дорогих килимах. Скрізь було повно мальованих кораблів, що під усіма вітрилами пливли до всіх країн світу, величезних крамниць, де за якихось півгодини будь-хто міг запастися усім необхідним для будь-якої подорожі, і маленьких дерев’яних мічманів у старомодних уніформах, що пантрували над дверима крамничок з різним морським причандаллям, спостерігаючи за рухом кебів.

Єдиний