Борис Пахор - Важка весна

А в дверях знову обернулася.

— Ваше місце, — сказала, немов хотіла компенсації за його впертість, — там, ззовні, на кушетці!

Сонце скоса падало на каштани, і кімната поволі піддавалася хвилям дообіднього тепла; той перехід вузької і продовгуватої кімнати в тепле повітря схожий був на зісковзування човна з піщаної коси в теплу морську воду, а рештки ранкової прохолоди — на приємні хвилі, що губляться в далині.

Посилання променів між легеневі перетинки. Пневмоторакс. Добре, а коли людина не хоче, щоб їй там копирсалися голкою? Звісно, така впертість не надто розумна, але якщо не брати до уваги розум? Хто знає, коли знову настане час для того, щоб судити про розумне і нерозумне. Вона принаймні спробує. Нехай. Але так чи інакше, а в неї нічого не вийде. Добре буде, якщо його потім залишать у спокої. Звісно, нерозумно; а що було розумно: що спав із сухотниками в тому тісному приміщенні? Але ж він не міг інакше, не міг уночі переселитися, залишивши приречених на смерть хворих. І знав також, що не витерпів би повітря сусіднього приміщення, де панували дизентерія і гнилизна гангрени. Для кожної окремої категорії смороду потрібен певний стаж. Хоча прикрим був той гейзер, який наповнив його горло, і ще тепер бачить себе, як поспішає геть від лабіринту лежанок, хоча розумів, що сам від себе не може втекти. Насправді, біда почалася, коли під час їзди до Берген-Бельзена зник голод, отож його тіло тягнуло до підлоги, і більшість днів він пролежав у кутку вагона, загорнувшись у коц. І та слабкість особливо стала виразною на станції Целле, коли в одному з ближніх вагонів якийсь лежачий нещасливець попросив про допомогу. А він не міг його нести, ніяк не міг. І коли човгав з чередою тих, хто вижив, звісно, дорікнув собі, що не спробував хоч якось поволокти калічне тіло за собою, але заспокоївся від звістки про те, що за немічними приїдуть машинами, адже сторожа не добивала немічних, як це бувало раніше. Так, він був справді нещасним, коли тепле джерельце знову наповнило його горло, ще перед тим, як їх звільнили, йому також було геть погано, коли лежав у американській вантажівці в той час, як П’єр, Рене та Франсуа сиділи на борту автомобіля і вітали моторизовані загони, що їхали їм назустріч.

Атож, нехай спробує; але він буде при цьому абсолютно відсторонений. Як там. І простягнув руку до вчорашньої газети.

Бомба над Хіросімою.

Після усіх злочинів — тепер ще й цей! Так, на додачу, щоб увінчати все. Мов купол на верхівці невідомої базиліки зла. Для того, щоб людям отруїти ще й ту крихту задоволення, яку мають завдяки закінченню війни? Така масова загибель люду апокаліптична; в певному сенсі ще гірша, ніж у таборі. Ні, може, ні. В таборі люди опиняються перед трупарнею. І чекають. І знають, що єдиний вихід — крізь димар печі крематорію. Під атомною бомбою — ні. Згораєш, мов целулоїд. І в Хіросімі люди якось безтурботно сприйняли той літак, що самотньо кружляв над ними. Думали, що це розвідник. Потім усі вмить стали лише білим сяйвом. Десятками тисяч. І це одним лише порухом. Щось треба було б зробити. Що? Одному впорскують повітря під ребра і всіляко піклуються про нього, а п’ятдесят тисяч одним лише порухом відправляють на той світ. І якби він був одним із тих п’ятдесяти тисяч, зараз би жоден чорт не цікавився його легеневою перетинкою.

Головне те, що людині немає куди втекти, бо Далекий Схід тепер — випробувальний полігон для нової смерті. Гоген уже не має куди поїхати.

У коридорі почулося невиразне деренчання, а потім стукіт у двері.

— У вас поганий настрій? — запитала панна Шатен. І почала втягувати в двері високий апарат на гумових колесах; зверху були дві посудини, кожна наполовину наповнена рідиною.

— Зараз прийде лікарка, — сказала вона, всміхнулася і знову пішла.

А це залишила тут, подумав він; мов опудало, мов чаплю з великими скляними очима. Він глянув на крислаті каштани, і йому здалося, що це його вірні товариші, які будуть дбати про нього. А той залізний стояк, гумові рурочки, сестри з термометрами і з комбінованими порошками від головного болю, — все це здалося йому тієї миті лише якоюсь грою, в яку бавляться дівчата й жінки в білих халатах. Він розумів, що знову несправедливий до них, але з яким задоволенням він би втік на терасу, спустився по стічній трубі в парк і сховався серед зелені, бо знав, що лише природа здатна його зцілити.

Тоді прийшла вона зі своєю гамірною говірливістю.

— Де панна Шатен?

Пішла до дверей.

— Панно Шатен! — гукнула. — Я ж її просила бути тут, — сказала біля його постелі. — Куди вона пішла?

— Щойно була тут.

— Була тут? — І знову поцокала підборами до дверей. — Панно Шатен!

Знову в коридорі лунали тверді удари її підборів.

— Мадемуазель Шатен!

Тоді Шатен озвалася зі сходів, що спускалися до передпокою.

— Я ж сказала почекати мене тут. Хіба не казала?

— Дзвонив телефон, — спокійно відповіла панна Шатен і підійшла до апарата.

— І хто це був? — раптом стала допитливою, бо панна Шатен була такою відсторонено-спокійною.

— Головний лікар, — сказала Шатен, немов сама до себе.

— Що він хотів? — Тепер уже була сумирна.