Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

щойно сказали, що немає двох людей з однаковими відбитками пальців. Хіба не так? Про це написано в книжці...— Його погляд ковзнув по книжковій полиці. І враз Кракмеєр уп'явся пронизливим поглядом у полковника й гостро, владно мовив:

— Я чекаю ваших пояснень, Саласоне!

Начальник відділу ще вагався. Поглянув на переляканого заступника, потім на німця-шофера, який з байдужим виглядом стояв біля дверей, заступивши собою вихід.

«Партію виграє він,— мимоволі признався собі Саласон.— У гестапо довгі руки».

Кракмеєр очікував. Полковник глибоко зітхнув і почав:

— Ми натрапили на в'язня, зовнішні ознаки якого і передовсім відбитки пальців такі, як у розшукуваного вами чоловіка. Проте в матеріалах трибуналу він значиться не німцем Фредом Лауренцом, а датчанином Гуннаром Йоренсеном. Його було засуджено до страти як ватажка терористичної групи, а потім помилувано.

— Терористичної групи?

— Нехай банди партизанів, як вам завгодно. Їх багатенько було у наших тилах. Банда Йоренсена належала до невеликих, але клопоту завдала чимало. У її складі були кастільці, кілька басків, а також дезертири, такі, як цей Йоренсєн...

— Цей Лауренц, хотіли ви сказати,— поправив Кракмеєр і вимучено всміхнувся.

— При знешкодженні банди були жертви з обох боків... І цих двох, напевне, просто сплутали. Одного не збагну, чому цей Лаурєнц не виправив помилки перед трибуналом. Та як там не було, а смертний вирок винесено Гуннарові Йоренсену.

— А іншим?

— Іншим теж. Амністія врятувала їх від кулі. Вироки пом'якшили. Ватажку — довічне ув'язнення.

— Де це ваше Ель Параїсо? — Кракмеєр пошукав очима, де б сісти. Саласонів заступник догідливо запропонував стілець. Тяжко зітхнувши, кримінальний радник сів. Болісні зморшки враз прорізалися коло його губів. Здавалося, що він зовсім не слухає начальника відділу. — Злочинця доставлять сюди тільки завтра? Дозвольте, будь ласка, ковток води. Шлунок, розумієте...

Саласон дав знак своєму заступникові. Кнуспель, упіймавши погляд Кракмеєра, пішов слідом за іспанцем.

«Отже, для Лауренца було вигідно, щоб його сплутали з датчанином,— міркував кримінальний радник.— Навіть смертний вирок не примусив його говорити. Таким чином, для нього було надзвичайно важливо, щоб у ньому не впізнали Фреда Лауренца... Непоганий нюх у людей із служби державної безпеки, але малувато розуму».

Заступник, супроводжуваний Кнуспелем, приніс води. Але Кракмеєру враз перехотілося пити, і він перехилив склянку в горщик з кімнатною пальмою.

Розділ III

Транспортний літак військово-повітряних сил Іспанії тримав курс норд — норд-вест на висоті три тисячі метрів. Унизу в полудневій млі лежали розпечені блідо-жовті дюни, на обрії мертва пустеля танула в світлій блакиті неба, довкола пустка і ні на чому спинити зір.

У тісній пілотській кабіні нудьгували усі троє членів екіпажу. Понад рік вони літають усе тим самим чотирнадцятиденним маршрутом: Мадрід — Малага — Іфні — Вілья-Сіснерос — Мадрід. Сьогоднішня незапланована посадка в Ель Параїсо також їх не розворушила. Вони, як правило, залітали сюди тільки тоді, коли Менуда з якоїсь крайньої потреби просив про це губернатора у Вілья-Сіснеросі. Востаннє крилата двомоторна машина приземлялася біля пальмового острівця місяців сім тому, доставивши вакцину: тоді в Ель Параїсо захворіли на віспу два в'язні й солдат.

Але сьогодні Менуда не просив зальоту літака. Причиною була радіограма з Мадріда. Іспанське міністерство юстиції передало комендантові, що він життям своїм відповідає за те, щоб в'язня шістсот другого, придатного для допитів, було доставлено в столицю й передано начальникові відділу політичної поліції полковникові Саласону.

Низьке монотонне туркотіння двигунів наганяло сон. Менуда, простягнувши поперед себе ноги, клював носом. Фред Лаурєнц краєчком ока стежив за комендантом, який ще й досі вважав в'язня за датчанина Гуннара Йоренсена. Полковник у Мадріді не визнав за потрібне відкрити Менуді його справжнє ім'я.

Вони сиділи в невеличкому салоні для пасажирів, що містився між пілотською кабіною і багажним відсіком. Крізь ілюмінатор Лаурєнц дивився на миготливі кола пропелера.

В'язень думав. Комендант не добився б від нього нічого навіть з допомогою солі. А зараз він завдасть Менуді трохи прикрості. Зрозуміло, не заради якоїсь там помсти. Він давно усвідомив, що кулаки — аргумент дурнів і волоцюг. Це втовкмачили йому товариші ще тоді, коли він одному парубійкові розтрощив щелепу, бо той надто близько простяг руки до його дівчини. Але в такому випадку інакше нічого не вдієш.

Руки і ноги Лауренца були скуті сталевими кайданами. Ключі від них Менуда ховав у нагрудній кишені сорочки...

В'язень під номером шістсот другим опритомнів, коли лікар змивав струменем води сіль із ран на спині. Саме коли Менуда власноручно посипав сіллю рани, що ятрилися і кровоточили, принесли радіограму, і все перемінилося. Шістсот другого негайно доставити в Мадрід! Придатного для допитів! Життям відповідаєте!

Комендант не відходив доти, поки лікар не промив рани, змастив і забинтував їх. В'язня перепровадили до тюремного лазарету, де він міг виспатися на нормальному ліжку, його нагодували м'ясом і фруктами, навіть зробили дві ін'єкції глюкози. В'язень одержав свіжу білизну, чистий одяг кольору хакі, перед самим прибуттям літака його поголили. Дізнавшись, куди його везуть, йому зразу відкрилася єдино можлива причина дивних перемін. І це відкриття приголомшило його.

Ті, чиї методи катування були стократ жахливіші, аніж тут, в Ель Параїсо, таки розшукали його. Це — гестапо.

Лауренц знав, що чекає на нього в гестапівських камерах. Його катуватимуть до останку, поки не вичавлять усе про групу