Оксана Іванівна Думанська - Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1

— О майн ґот![28]

— Міт герцліхе ґрус![29] — гукнув до неї Галактіон, з чого Шимон зрозумів, що їхній замінник кокаїну матиме неабиякий попит.

Зустрічати Оскара він пішов сам — без веселого Галактіона, який кружляв навколо своєї Аготи, мовби павіан в шлюбному танці. Вереск фелешиге не стихав, але на нього зреагували лише горобці, що перелетіли в сусідній сад.

  авіть не куштуй палінки[30], — ще в потязі попереджав Ґеня Гробовецький. — То таке підле пійло: голова буде ясною, а ноги не йтимуть. Нічого міцнішого за пиво — і то не більше кухля. Нема чого себе затроювати!

Ґеньо хитнув головою — годився на все, лишень би Оскар тримав його біля себе.

На чистенькому пероні з якимось іграшковим двірцем стояв Шимон. Свіжа сорочка, напрасовані штани та напуцовані мешти мали потвердити приїжджим, що ведеться йому неабияк добре. Він потиснув руку Гробовецькому і без тіні здивування поцілував мереживну рукавичку його супутниці, хоч зразу примітив: не Беата! Та хіба між чоловіками не існує їхньої кавалерської солідарності?!

— Оскаре, не гнівайся, але замешкаєш у камениці колишнього бургомістра Крузенштарна, не в готелі. Так безпечніше: ніхто не вимагатиме документів, бо не поткнеться до його доньки — старої панни. Вона зараз на кальварських водах.

— А де сам господар?

— На цвинтарі...

— Хто ж нас прийме?

— Служниця.

Камениця мала монументальний вигляд і два входи — парадний та бічний. Служниця панни Крузенштарн провела тимчасових винаймачів у ліве крило будівлі і пояснила, що в їхньому розпорядженні дві кімнати, а при потребі — і кабінет покійного пана, в якому є все для ділового листування. Певно, елегантсько вбраний Гробовецький справляв вражіння солідного підприємця.

— Шимоне, є нагальна справа: оцього хлопчиська слід вбрати...

Едельман вирячив очі, коли Ґеньо зняв капелюшка з вуалеткою.

— Та не лякайся — я не належу до деґенератів! Це мій помічник! Не було иншого способу утекти від поліціянтів. Беата сама вибирала йому вбрання.

Ґеньо тим часом вивільнив своє юнацьке тіло з-під дорогих лахів і стояв перед ним в самій спідній білизні. В ньому вже проглядався майбутній атлет — наслідок шведської руханки під наглядом Максиміліяна Морґена і самостійних щоденних вправ з підручними атрибутами: широкі плечі, тонкий стан, пружні стегна. Оскар обійняв його за шию:

— Якби стара панна тебе побачила, то не спала б ночами від пожадання!

Ґеньо зашарівся. А Шимон примружив око, оглядаючи юного Аполона, щоб не помилитися в крамниці чоловічого одягу.

За години дві троє пристойних громадян зайшли в єдину на все місто дорогу ресторацію. Вони сіли за крайній столик під вікном і замовили вишукану вечерю з токайським вином.

Шимону не терпілося розповісти Оскарові про сполуку кокаїну, кави і тертого маку, яка в майбутньому принесе великі прибутки, але той так уважно і ретельно розрізав на кавалочки смаженину, ніби посилав знак: ділові розмови лише по вечері. І без свідка. Тоді Едельман став розважати своїх приятелів різними історійками, бо з нервів (погодиться чи ні Оскар дати гроші?) не міг нічого ковтнути, окрім вина.

— Читав у газеті: кревнячка цісаря Наполеона Третього Матильда...

Ґеньо різко поглянув у очі новому знайомцю: на що він натякає?

— ... покинула чоловіка — князя Дімітрова, переїхала у свій замок на півдні Франції і завела там сальон. Але чоловіків — ні-ні! Всіх відтручувала! Її расовий хорт вилежувався на дорогих килимах і висиджувався у фотелях — йому вона дозволяла все. Аж одного разу на вечірці хорт підбіг до неї й лащиться, а вона як вигукне: «Геть, влізливе псисько! Всю ніч скакав на ліжко — спати не давав!» За хвилю до сальону увійшов граф Нюкерк. Хорт кинувся до нього. І що ж усі почули? «Геть, влізливе псисько! Всю ніч скакав на ліжко — спати не давав!» Матильда зімліла...

Гробовецький аж виделку кинув — так зайшовся сміхом. Шимон і сам хихотів, замруживши очі. Ґеньо лиш посміхнувся, бо заспівчував тій жінці на ім'я Матильда.

... Коли Ґеньо заснув, зморений вражіннями і келихом токайського, що його ласкаво дозволив випити Гробовецький, Шимон нарешті гарячкувато оповів Оскарові про свій винахід.

— У тебе аптека...

— Вважай, що її нема. Мені не пощастило з омолоджувальною суспензією.

Едельман зітхнув: грошей йому не бачити.