Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

створінь, і таким дрібним комашкам, як ми, тут місця немає. Цілі скелі височіли поміж деревами — їх верхівки прорізали склепіння з гілок. А ще ці скелі мали обличчя, яскраво освітлені місячним промінням, що робило їх настільки моторошними, що в мене волосся мало не ставало дибки.

Так, саме обличчя. Це було лячно і шокуюче, та водночас так божевільно-чудно, що я не могла відвести очей. Могутні трикутні носи і насуплені брови, заплющені очі та скривлені роти — схоже, це таки були велети. Кимсь переможені і скам’янілі, або ж просто поснулі століття тому. Мох та лишайник вкривав їх потилиці, прикривав повіки. Ліани вились довкола носів і губ. А я дивилась на заплющені очі і знала, якщо зараз бодай одне розплющиться і погляне на мене — я просто вмру від страху і від захвату.

— Ці… ці скелі… вони були живими?

— Кажуть, що так, — Тигран поглянув на мене, злякану, і, може, мені здалось, але вираз його обличчя став м’якшим. — Дуже давно, за тисячоліття до завоювання Патрії.

— І не страшно, що знову оживуть?

— Буває.

Помітивши, що в мене руки затремтіли, Тигран стиснув мою долоню і мовив заспокійливо:

— Але я дуже сумніваюсь, що це станеться саме сьогодні. Я ходжу повз них усе життя і вже не боюсь. Тож і ти перестанеш. Давай відпочинемо.

— Можна води?

— Так.

Ми всілись в тіні однієї з моторошних скель на опале листя. У лісі його було так багато, що часом воно майже досягало пояса і було важко йти. Місяць далеко вгорі видавався величезним на тлі чорнющого неба. Дерева, значно вищі за ті, що росли на краю лісу, обступали скелі щільними стінами. Я чула шурхіт листя і виття вітру між кронами, що скрипіли. Було холодніше, ніж удень. Руки в мене замерзли і пальці майже не згинались.

— Нам довго ще йти?

— Приблизно до світанку.

Я зітхнула і почала розтирати долоні.

— Давай їх сюди, — мовив Тигран. Здавалось, він трохи завагався, бо його руки здригнулись, коли він взяв мої долоні в свої, теплі.

Це було схожим на примирення.

— Я справді не пам’ятаю, хто такий той чоловік.

— Добре.

— Тигране, я не…

— Я не думаю, що ти брешеш. Але ти маєш розуміти мої перестороги.

— Я розумію.

— Коли ми прийдемо до мого поселення, нічого не розповідай про ту зустріч, зрозуміло?

— Але чому?

— Бо тоді тебе одразу ж вб’ють.

Ми помовчали.

— Будемо сподіватись, що я не ворог. У мене навіть є дві важливі причини.

— Які ж?

— Я дуже хочу прийняти гарячу ванну і поїсти.

Я відчула, як Тигран ледь всміхнувся.

— Прекрасні причини.

— Ти вважаєш?

— Так. Восени це, мабуть, найкращі причини для того, аби лишитись живою.

Я теж усміхнулась. Хоч мені і було трохи сумно.

* * *

Ранок обійняв ліс густим сірим туманом. Не було видно птахів, але тільки-но сонце почало сходити, їхній гучний спів сповнив усю округу — і якесь дивне щемке почуття наповнило мої груди.

Тигран довго не випускав моєї руки. Не знаю, що він відчував і про що думав, але я була рада його підтримці. Попри плащ і чоботи промерзла до кісток, зуби мої цокотіли так голосно, що, здавалось, часом заглушали пташиний щебет на пару з моїм буркітливим животом.

Наші пальці несподівано розлучились, коли ми вийшли на одну велику галявину. Тут світу білого не було видно через туман.

Туман?

Десятки хмар диму виривались з-під сухої землі і линули до неба. Навіть на відстані було чути, що під землею тепло — на краю галявини було значно тепліше, ніж у лісі. Дим затуляв похмурі небеса, та світла було достатньо, аби роздивитись сіру кам’янисту землю під нашими ногами. Тут не було навіть трави, хоч у лісі за нашими спинами її вистачало. Я не могла роздивитись, де протилежний край галявини і чи галявина це взагалі, а чи ліс уже скінчився.

— Ласкаво прошу до краю пари і тепла, — мовив тихенько Тигран і стиснув моє плече.

— Ти живеш на задимленій галявині? — здивувалась я.

— Hi-і. Я живу під нею. О, нас уже зустрічають.

І справді — з пари й сутінків з різних сторін галявини йшли люди.

Високі. Напружені.

Я мимоволі зіщулилась.

— Якщо ти нічого не приховуєш, то нічого боятися. А я буду поряд, — прошепотів хлопець.

Та його слова мало мене заспокоїли, коли темні силуети стали людьми і я побачила, що вони озброєні. Четверо здоровенних чоловіків у чорному. І як Тигран збирається мене захищати?

— Коли перший з наглядачів відправив мені звістку, що ти привів сторонню дівчину, я ще сумнівався. Але коли від інших трьох патрульних прийшли такі самі новини, я зрозумів, що це буде жахливо — дивитись, як тобі зітнуть голову, — мовив один з чоловіків — коренастий, чорнявий, з густою бородою. На вигляд йому було років сорок, а може, більше. У руці він тримав довгий ніж — схожий на той, що мав при собі Тигран.

Від слів незнайомця я здригнулась, а Тигран тільки усміхнувся і раптом відпустив моє плече.

— Забудь про закон номер один і згадай про номер п’ять, Власе.

Якусь мить тривала мовчанка, а тоді всі чоловіки раптом засміялись і Влас ступив крок