Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Ми знайомі. Це неймовірно, але правда. І саме це, схоже, врятувало нам з Тиграном життя. Бо я навіть не встигла цілком зорієнтуватись, як чоловік у плащі перевів погляд з мене на мого товариша і тихо, так що я ледь розібрала слова, сказав:

— Забери її звідси і поспішіть. Ми вертаємось на північ. Особисто я б ще здивувалась. Або засумнівалась чи щось би запитала. Та Тигран не став питати зайвого, а рвучко розвернув мене до себе і прошепотів:

— Ні звуку.

А тоді раптом закинув мене собі на плече і помчав на південний схід через сутінковий ліс. Я спробувала ще раз поглянути на чоловіка, з яким ми оце зустрілись, але його вже й слід зник.

Зі мною на плечі Шукач рухався значно швидше і тихіше, аніж йшли б ми пліч-о-пліч. Було некомфортно й незвично перебувати в ролі ганчір’яної ляльки, яка не може самостійно бігти і яку несуть абияк — та якось не довелось скаржитись. Я думала, що виплюну нутрощі — при кожному кроці плече Тиграна боляче тиснуло мені в живіт, а темна земля проносилась перед очима стрімко-стрімко, полишаючи в голові неприємне запаморочення. Хотілось вирватись і повернутись на власні ноги, але щось в чоловікові, якого ми зустріли, в його словах і особливо в стрілі, а ще в поспішності Тиграна й обережності, підказувало: треба замовкнути і терпіти. Бо буде непереливки.

Зрештою десь за півгодини Тигран раптом спинився і опустив мене на землю. Від несподіванки я ледь втрималась на ногах і схопилась руками за найближче дерево. У лісі довкола нас стемніло, та й виглядав він моторошним і неприємним. Було чути шурхіт дерев і кущів, а ще нікуди не зник крижаний вітер. Я спробувала щільніше загорнутись у плащ, проте холод однаково проникав під спід.

Та навіть це не турбувало мене зараз так, як нещодавня зустріч. Я поглянула на Тиграна, не певна, що вже можна говорити. У темряві не могла зрозуміти виразу його обличчя. Було чути, як важко хлопець дихає — схоже, пробіжка з вантажем у вигляді мене, посоха і сумки темним лісом далась йому нелегко.

— Ти ж розумієш, що найбезпечнішим для мене зараз буде твоє вбивство? — раптом тихо спитав він. Від колишньої доброти в голосі не лишилось і сліду. Я здригнулась і відступила на крок.

— Але я цілком безпечна.

— Правда? Нас відпустив дарвенхардець. Не якийсь провінційний сервус чи вояка-доброволець. Дарвенхардець. Він спрямував стрілу ще до того, як я його помітив. Ми мали бути мертві. Але ми живі. Дарвенхардці не вагаються і не милують. Поясни.

— Що тобі пояснити?

— Чому він нас відпустив. Він сказав: «Забери її звідси». Забрати тебе. Чому?

— Я… я не знаю.

— Брехня. — Ні.

— Я бачив твоє обличчя. Брехня. Ти його впізнала.

Запала мовчанка. Я кусала губи і відчувала, що зараз просто сяду на землю і заплачу. Але робити цього не можна було. Бо сталось щось таке, що змінило Тиграна. Він уже не добрий і не милосердний, як раніше. І як це неймовірно не звучить, але мене зараз можуть просто убити, незважаючи на те, що я ні в чому не винна. Або принаймні не пам’ятаю цього.

— Я… його обличчя мені знайоме. Це все.

— Брехня, — так само холодно повторив Тигран. Пітьма довкола не була суцільною, але його очі вже починали виблискувати. І від цього мені було ще більше не по собі.

— Гаразд. Він викликав у мені шквал емоцій, але я не знаю, чому. І був якийсь… слід спогаду.

— І що ж це за слід?

— Поцілунок. І, здається, не тільки. Схоже, ми… — я набрала повні груди повітря, не вірячи в те, що збираюсь озвучити. Це ж прозвучить, як повний ідіотизм: — Схоже, ми… були коханцями… Або щось таке.

— Або щось таке? — перепитав Тигран. Не знаю, чи на добре, та щось в його голосі змінилось. А тоді він додав якось втомлено: — Ну гаразд.

— І… і ти повірив? — я не змогла приховати здивування.

— Ну, або ти щойно сказала правду, або мені пора на покій, якщо я не можу відчути брехню. А цього мене вчили з дитинства. Та я…

— Убий тоді, — буркнула я, відчуваючи злість.

— Що?

— Убий мене, якщо не віриш. Бо я сама себе не знаю. Можливо, я несу небезпеку. Може, той чоловік приходив по мене, або має на мене якісь плани і тобі буде безпечніше, якщо ти мене позбудешся. Я не благатиму про помилування, бо я сама не знаю — може, я шпигунка чи навіть дарвенхардка.

Я сама не чекала від себе такої полум’яної промови. І Тигран, здається, теж. Якусь мить ми дивились одне на одного. Я — з викликом, він — втомлено.

— Пішли далі, — сказав він і пішов у хащі. — Не мені забирати твоє життя.

Я попленталась слідком.

Це було неймовірно. Так, я боялась, і тепер не тільки невідомого, а й самого Тиграна. Та місця, якими він мене вів, були захопливими настільки, що страх притуплювався.

Коли я усвідомила, яким дивним лісом ми йдемо, то не втрималась і зупинилась, а тоді схопила Тиграна за руку, перш ніж він віддалився від мене.

— Що? — спитав він тихо, вперше за довгий час подивившись на мене. Очі його сяяли в пітьмі холодним стальним блиском.

Каміння тут було повсюди. І таке ж величезне, як і дерева — здавалось, це ліс якихось велетів, надприродних