Остап Дроздів - №2

я не побачив чорних мештів зі старомодними квадратними носами, не побачив коричневих шкарубких ший і зношених рук старців-апостолів. Я зрозумів, що мала на увазі Рома.

Сеньйорити розпливалися у стомлених усмішках, коли перетиналися поглядами зі своїми чоловіками. Всі мої співвітчизниці-сеньйорити, вийшовши з автобуса, були викупані в компліментах і bellissimo. Дехто відзначав своє повернення до Неаполя затяжним поцілунком. Із ранніх літ я зростав в умовах пуританського приховування своїх статевих чуттів. Справжні членкині союзу українок до рота не беруть. Цілувалися напоказ хіба що проститутки і пробляді, а якщо жінка, що перетинала рубікон паспортної молодості і вклеювала третю фотку, закручувала із кимось роман, то вона автоматично ставала курвою, тож мусила подалі від людей ховати свої стосунки і заповзято шифруватися, вдаючи з себе втілення добропорядності. Чуттєві втіхи були сферою незручностей, і Рома, як ніхто інший, носила в собі прокляття жіночого ніззя.

— Так не можна! Це непристойно! — через ці людські стоп-крани перечепилося не одне кохання з сивиною на вилицях. Якби думки були чутними, то наші вулиці захлинулись би від жіночого крику.

Спати раз на рік і регулярно ходити до церкви, разом, удвох, щаслива родина, он яких дітей виростили... Рома формувалася під пильним прицілом саме цих згаслих, вицвілих очей, які втратили життя на дотик і перевели його в ранг життя на віру. Коли вона навчилася розбиратися в питаннях взаємності, то з жахом виявила, в якому королівстві фейкових істин зростала. Сімейні цінності культивували люди, які свої сім’ї перетворили у згарище, попелище. Ці люди для загалу були забронзовілим еталоном родинного життя, хоча насправді там не було ні родини, ні життя — лише триразове вживання їжі двома людьми, які стали алергеном один для одного. Такі люди самі себе кастрували, самі собі вкорочували активний вік, і вони пережити не могли, коли хтось із немолодих відривався на повну. Сімейні цінності полягли в нерівнім бою саме тут, у Неаполі, в обіймах уважних італійців, які цим жіночкам давали повнокровне відчуття своєї ґендерної органічності — те, чого їм не давала їхня рідна країна.

— Пішли?

Manolo обійняв свою Рому — і Роми не стало. З’явилася Roma.

Він подарував їй квіткову композицію з лілей, троянд і гіпсофіли. Обом за 50, вони подалися на променад набережною, тримаючись за руки. Він тягнув її валізу на коліщатках, вона йому щось переповідала, лунав заразний сміх обидвох. Це була картинка з іншого життя в іншій галактиці, де ніхто нікого не примушував грати в пристойність. Інші пасажирки теж злучилися зі своїми Agostino, Gino, Saverio. Їхня планова поїздка до рідної країни нарешті завершилася. Стрьом позаду.

6

Попереду в Єфросинії була дорога. Дорога кудись далеко. Це їй напророчила місцева ворожка.

— Дорога. Неблизька, дуже неблизька. Бачу людину з казенного дому. Чиновник. Або військовий, — ворожка уривчасто й одноствердно вербалізувала видивлене в картах. — Дуже скоро.

Єфросинія була містиком. Точніше сказати — стала містиком. Не фаталістом, як більшість паперових людей, згідних на роль гвинтика у машині сліпого жеребу, — а власне містиком. Опісля повішання батька, голоду і принад колективізації вона навчилася бачити в житті містерію, де смерть означала воскресіння, а інтуїція несвідомо рухала тебе на світло, варто лишень злегка віддатися цьому сяйливому струменю. Єфросинія почала схилятися до думки, що наша Земля — це просто пекло іншої планети, куди засилають душі на переплавлення.

Ворожчине «дуже скоро» настало дуже скоро.

Коли у край паперових людей прийшли німці, Єфросинію мимоволі прорізало відчуття дежавю. Вона — ні, але вся її грецька фамілія попередників теж були прибульцями на цю землю, і їхня родовідна пуповина тягнеться кудись далеко — кудись приблизно туди, звідки прийшла нова влада, кудись зі світу інших людей, чий одяг і манери не свідчили про паперовість. Єфросинія своїм неартикульованим шостим чуттям вловлювала флюїди іншого світу, де панує інше життя. Мозком вона розуміла, що німці — вороги, бузувіри й окупанти. Але ж чому від них віє чимось історичним? Чому вони пробуджували в ній дивне знання про незнаний світ, звідки вони прийшли сюди? Їй було соромно перед паперовими людьми, більшість із яких були цілком невинні й некривдні, за те, що несподівано для себе переживає невидиму дифузію з прибульцями звідти.

— Що мене взагалі може ріднити з окупантами? — гіршого вироку для себе годі було й придумати.

Паперові люди сприйняли події як ще одну трагічну тимчасовість, а Єфросинія — як нарощування кісткової тканини після важкого переламу. Вона мусила сама собі пояснити, чому так тонко розуміє прибульців і звідки в неї це тяжіння до свого тіста. Сяйливий струмінь підказував, що окупанти не просто так налаштовані на суміжну хвилю, що вони є агентами її незнаного минулого, просто вони невдало обмундировані в агресію і зловісність. Єфросинія придивлялася до непаперових фриців і впізнавала в їхній дисциплінованій охайності своїх предків. Їй було дуже соромно за ці поклики родичатися з убивцями, але нутро нахабно ламало всю логіку. Вона виразно зрозуміла, що є інородним тілом у краї паперових тіл.

Коли почався набір остарбайтерів, Єфросинія була тут як тут. Це був збір на примусові роботи дуже далеко, за п’ять горизонтів звідси. Проте це не було примусовим для Єфросинії. Вона сама хотіла подолати ці кляті п’ять горизонтів, аби вийти з зачаклованого кола. Вона записалася в першу порцію добровольців і почала вимріювати альтернативну для себе історію. Вона почувалася зрадницею, і це почуття було солодким. Її тут уже ніщо не тримало. Сестри асимілювалися поміж паперовими людьми й почали потрохи забувати всі завдані удари. Мама не пережила голоду, це для неї був шанс з’єднатися зі своїм Ілією, зрештою, вона завжди була його додатком. З їхнього двоповерхового будинку, де сім покоїв, зробили сільраду. Їхні поля служать государству, як і весь їхній реманент. Єфросинія якось та й живе, проте для паперових людей усе одно залишається ненадійною й чужою. А от прибульці в ній бачили вимордувану жертву розкулачення, вона відчула до себе латентне співчуття, і це було чи не вперше за останні роки холодного, до ломоти крижаного життя під пекельним сонцем Приазов’я. Єфросинія заплющила очі й віддалася тому сяйливому струменю, який не раз виводив її на світло. У ріку змін вона ступила з ясним розумінням:

— Ну все... Ось він, цей час... Я їду. Таки їду.

Єфросинія, записавшись в остарбайтери у розпал чергової голодної зими-стужі, відчувала, що вона не втікає, а повертається. Куди — невідомо, але це точно повернення. Нею рухало підспудне бажання чолом проламати залізну завісу, яка зачинила паперових людей у камері швидкого згорання. Вона відчувала,