Остап Дроздів - №2

що зотліє тут разом з усіма, перетворившись на безмовний попіл, прах, золу. Ця перспектива страшила її навіть більше, ніж дорога попереду довжиною в невідомість.

— Бранденбурґ.

— Як-як?

— Бран-ден-бурґ, — сусідка по вагону повільно вимовила пункт призначення цього перелюдненого товарняка.

Єфросинія ніколи не чула цієї назви. Але з першої ж букви зазвучала вона якось гордовито, солідно, з претензією на респектабельність і аристократичний сан. Brandenburg. Bran-den-burg. Цікаво, які там живуть люди? чи схожі вони на паперових людей із латками? чи тамтешні люди так само легко віддали свого Бога, коли до них прийшли власті і сказали припинити вірити? чи там теж варили своїх дітей, щоб вижити? чи там легко було загнати всіх у стійло? Безліч запитань не мали відповідей, усі вони губилися у вихлопному смозі локомотива, який стрілою перерізав виднокрай за виднокраєм. Єфросинія лише епізодично висмикувала з вузького віконця окремі шматки неба, сонця, хмар. Її підточувала віра. Брала й підточувала.

Досі Єфросинія боялася вірити, бо це могло призвести лише до фальшивих ілюзій. Вірити було страшно, щоби пізніше не впасти у ще глибшу вирву розпачу. Нереалізована, несправджена віра неодмінно примножить ще більшу зневіру, ця зневіра бетоном застигатиме, а звідти мало хто повертається. Єфросинія знала, що там, де є віра, там мало ідей, а їй щодня були потрібні корисні ідеї, щоразу новіші. Віра розслабляє, тому Єфросинія забороняла собі намарно вірити.

— Не вір, не вір, не вір...

Що буде з нею в місті з маститою назвою Brandenburg, Єфросинія не мала жодних ідей, навіть найнестримніших. У цьому поїзді, в оточенні спокійних, як ніколи, тіл у тілогрійках вона чи не вперше за останній час відчула, як до її розтривоженої душі поволі приживляється віра — ця малесенька хитрунка, яка зумисне вичікує вдалого для себе моменту, щоб тебе заразити. Віра завше заразна. Віра, що навшпиньки прокрадалася в її зболену душу, надавала відчуття блаженної безвідповідальності:

— Від мене нічого не залежить. Я вирішила їхати. А куди приїду — хай доля вирішує.

Рекультивація очікувань розпочалася одразу після прибуття. Пізня зима вже готується здати позиції. Сонячно. Єфросинія примружено глянула на небо. Гарне. Небо чужини теж може бути гарним, воно ні в чому не винне. Погляд опустився нижче й перечепився об заточені шпилі дерев. Стількох сосен, що виросли стрункою шеренгою, вона ще ніколи не бачила. Їхні стовбури розгалужувалися на віття не з самого низу, а на добрячій висоті кількох метрів, через що весь бір був наскрізь просвічений промінням, він був повітряним і прозорим. І хоча на килимі ще не було жодної рослинності, сніг справляв прощальний бал — усе одно де-не-де було видно папороті, скручені на зиму в кокон. Паралельні стовбури сосен, наче конвоїри, виструнчилися перед процесією прибулих робітників із нашивкою Ost.

— Це ще не Brandenburg, — таємниче шепнула сусідка по вагону, ніби беручи шефство над молодшою від себе.

Напевно, передмістя. Це навіть краще. Єфросинія не любила гамору міста, а міщани видавалися їй зверхніми.

— Куди нас ведуть?

— На селекцію.

Ніхто нікого не штурхав у спину руків’ям карабіна, все було розмірено і без алярму. Ставлення зверхнє, але спокійне. І це наганяло ще більше панічного страху. Гармидер і переполох був би набагато природнішим сценарієм для цієї ситуації, тому воєнізований спокій і порядок тиснув на голову несамовито. Навіть якщо комусь би й закортіло вирватися з колони ost-ів і погнати світ за очі, то це було б наругою над самою логікою смирення, а воно тут торжествувало. Це і є віра в дистильованому вигляді — коли ти покірно здаєшся подіям у полон.

На дні ландшафту Єфросинія побачила велике приміщення, схоже на клуб. Їм туди.

Столи з секретарками. Німецькі дівчата і жінки суттєво відрізнялися від своїх паперових аналогів. Секретарки були охайними і з невидимою гординкою в крові. У них не було нічого коров’ячо-бабського, нічого з того, що виказувало би теличне служіння чоловікові. Вони мерзли і грілися чимось гарячим, що парувало і створювало майже домашню атмосферу. Шиби запотівали від схвильованого дихання остарбайтерів.

Списки прізвищ звіряли з тими, що складали в пункті відправки. Більшість прізвищ німкені не могли правильно вимовити, прізвища звучали пародійно і навіть шаржово, проте ніхто з названих не насмілювався виправляти. Єфросинине прізвище вирізнялося фонетично, але не це робило її іншою. Коли Єфросинія упритул підійшла до столу з журналами, то підгледіла, що навпроти її і ще декількох прізвищ стояла галочка.

Обдало холодною водою.

Галочка навпроти її прізвища. Вона звикла бути «на галочці» в паперових людей, тому не могла повірити, що захекана галочка наздогнала її навіть тут, за п’ятьма горизонтами, поміж світлих сосен.

— Що це означає? Це добре чи погано? Це перепустка в краще життя чи в гірше? — серце калатало й обіцяло клубком викотитися просто на паркет і сконати на виду у всіх.

Німкеня діловито підвела погляд на Єфросинію. Погляди схрестилися, як шпаги. У синіх очах — ледве вгамований переляк, у карих очах — оціночна експертиза. Німкеня надпила свою каву, її просмажений аромат бив у ніздрі, Єфросинія навряд чи колись узяла би до рота цю чорнезну смолянисту речовину, це ж не компот чи узвар. Вона змусила себе не скривитися. Німкеня підняла руку, як у школі тягнуть руку зубрили. Один із солдатів побачив сигнал, поправив гвинтівку на плечі і неквапом рушив до столу.

Уся зала остарбайтерів завмерла і принишкла, ніби хтось поставив відео на беззвучний режим. Щось мало статися, і це «щось» безсилим москітом панічно билося об стелю і не знаходило виходу. У страхопудливій тиші солдат підійшов до німкені. Вона кивком голови вказала на Єфросинію. Та зіщулилась і сховала очі. Вона зараз зомліє, їй-богу!

Солдат мовчки дав знак іти за ним. Єфросинія ватяними ногами почвалала за солдатом під співчутливі погляди решти ost-ів. Більшість із них уже списали цю нещасну. Та й сама людина з каменя була вже готова безслідно булькнути в коричневий потік.

Сходи на другий поверх. Гарні поруччя, сходини заметені. На повороті — керамічний вазон, у ньому земля, у ній жива квітка. Солдат іде поволі, даючи Єфросинії оговтатися з кожним підніманням ноги. Сходи подолано. Двері, височезні, як у палацах. Вигнуті ручки. Вона опиняється у набагато меншій залі розміром із репетиційний клас. Вона заходить.

Там — двоє. Пара. Вони піднімаються, як це має бути за етикетом. Привітні, але з холодком дистанції. Симпатичні. Фрау — в елеґантному манто і вузькополому капелюшку з чорною стрічкою. Ґерр — у приталеній зимовій шинелі, підперезаній широким блискучим ременем із натуральної шкіри.

— Бачу