Алла Рогашко - Її сукня

цієї «довбаної штукенції»! Ну як, по-твоєму, я її сюди приніс? Ми прийшли разом, ти ж бачила, я був із порожніми руками!

— Так… Ти правду кажеш. Вибач мені цю істерику. Взагалі, я не схильна до неї, але… все це божевілля так нагло впало на мою голову… Я зірвалась. Ти розумієш?

— Розумію. Тому я й тут. Разом ми виплутаємося з цього, — обійняв її за плечі й посміхнувся. — Схоже, ти втрапила під якийсь дощ.

* * *

На підвіконні копошились голуб з голубкою. Іноді до них підлітав третій, але голуб нашорошував пір’я і швиденько проганяв непроханого гостя. Лишались удвох, бігали одне за одним, воркотіли, цілувались дзьобиками. З’явились у той день, коли Ніла познайомилася з Денисом. Вранці він пішов на роботу після першої проведеної разом ночі, а за трохи прилетіли вони. Це було якось… мовби знаково.

Ніла сиділа за комп’ютером, час від часу ковзаючи поглядом по статуетці, яку поставила біля монітора. У навушниках тихо лунала музика.

Зненацька заплющила очі й заклякла. В мозку промайнуло видиво…

… Жінка в довгій темно-синій сукні тримає на руках рум’янолицього малюка, котрий схопився пухкенькими ручками за її довге волосся. Вона дивиться у вікно. Поряд, на столику, стоїть статуетка богині жіночої пристрасті. До кімнати заходить чоловік, його обличчя перекошене від люті. Він щось гнівно кричить до жінки, вихоплює малюка, кидає його. Хлопчик перекочується по долівці, починає плакати. Жінка галасує, кидається на чоловіка й гамселить його долонями по грудях. Він хапає її за волосся і волочить до дверей. Вона пручається. Він розмашисто б’є її по обличчю. Жінка втирає тремтячою долонею кров, що потекла з обох ніздрів, і криво вишкірюється до нього. Чоловік знову щось кричить, підбігає до малюка, хапає його за ручку і волочить до дверей. Жінка квапливо роззирається довкола, помічає статуетку, хапає її та підбігає до чоловіка. Зупиняється, і вже за мить рука зі статуеткою важко опускається на його потилицю. Чоловік застигає, поволі відпускає малюка. Розвертається і приголомшено дивиться на жінку. Ще удар, цього разу у скроню. Ще. Чоловік мішком падає на долівку. Все обривається…

…Ніла розплющила очі, зняла навушники, в яких уже нічого не чула, й хапнула ротом повітря.

Що це було тепер?!! Що за видіння? Хто ця жінка? Це ж вона розсипалась попелом уві сні! Вона приходить до неї в сонному паралічі! І тепер вона — у якомусь химерному видінні! Хто вона і що хоче їй розповісти?!!

Може, Денис має слушність? Може, це її прародичка, котра хоче повідати якусь страшну таємницю, яку забрала з собою на той світ? Їй важко і вона конче потребує Нілиної допомоги…

Розпачливо глипнула на статуетку. Невже це — знаряддя вбивства? Обережно взяла до рук, придивилась. Невже нею вбили людину? Теоретично це реально — вона важка, й діставши нею по голові, можна померти. Але, заради Бога, звідки взялась у неї в квартирі?! Хто міг її підкинути?

На думку спадав лише… Денис. Хоч і прийшов він з порожніми руками, та запросто міг її принести, поки вона спала. І ніякої містики тут немає. Усе просто: вона йому довірилась, а чоловікові стало цікаво, що ж буде із сердешною дівчиною, якщо до абстрактного додати трохи реального. Наївна дурепа!

Треба писати. Треба писати далі, може, в тексті з’являться якісь підказки. Перечитала кілька останніх сторінок, і пальці мимоволі побігли по клавіатурі.

Розділ III

Ще з дитинства Денис Паньків вирізнявся з кола своїх однолітків надмірною допитливістю. І настільки його цікавило «хто, що, де, коли тощо», що й стезю в житті обрав відповідну — пішов працювати барменом ще зі студентських років. Бармени, як і священики, знають надто багато. І тоді як духівникам люди добровільно-свідомо «здають» свої грішні таємниці, бармени є мимовільними, вимушеними слухачами людських секретів, які частенько обговорюються в таких-от закладах за філіжанкою кави чи чаркою градусних напоїв. Зрештою, до професійних якостей барменів належить уміння проникати у внутрішній світ людей, вислухати, поспівчувати, створити настрій — хто, як не Денис, був утіленням усіх цих рис?

Час від часу змінював місця роботи, іноді в силу обставин, іноді із власного бажання — від нудьги та водночас прагнення якось розвиватися у цьому напрямку. Після закінчення універу твердо вирішив не сходити з обраного шляху, бо за кілька років оволодів усіма тонкощами цього фаху й став професійним барменом. Його почали запрошувати на роботу до престижних закладів-барів Рівного.

З часом роботу свою не розлюбив, проте цікавість до чужих секретів і балачок утратив. Може, тому, що насправді не було в балачках провінційних завсідників нічого цікавого, та й секрети у нього з’явилися власні — що йому до чужих? Однак життєвий парадокс (куди ж без нього?) відіграв