Сюзанна Пру - Кароліна і дорослі

Кароліна боязко запитала про дідусеве здоров’я, але бабуся лише похитала головою.

Дівчинка подумала, що треба якнайшвидше знайти совеня, коли вона хоче врятувати дідуся від наглої смерті.

Фонтан був далеко в глибині садка. Його оточував обмурівок з каміння і щебеню, що в багатьох місцях вилущився.

Кароліна часто чула від дідуся, що той фонтан тільки приваблює комарів і що його давно треба зруйнувати. Але всі заперечували. Їм подобався фонтан з лев’ячою головою, з пащі якої день і ніч тік водяний струмочок.

Як це їй не спало на думку вчора пошукати тут совеня!

Вона обійшла фонтан — повільно, вдивляючись в кожен кущик, що росли навколо нього, в обмурівок; потім присіла й обмацала кожну дірку в камінні. Совеняти ніде не було.

Час минав. Можливо, дідусеві ще погіршало, а совеня не знаходилось!

Кароліна скинула сандалі й перелізла через кам'яний обмурівок. Дно фонтана було трохи замулене й грузьке, і дівчинка ступала дуже обережно, щоб не посковзнутися і не впасти.

І все ж таки вона не втрималась, хитнулася й шубовснула в воду.

Вода скаламутилась, по її поверхні попливли травинки, листочки, гілочки; тоненькі й покручені, мов волосся русалок, водорості захилитались біля Кароліниних ніг. Їй треба було на щось спертися, аби підвестися. Вона окинула очима обмурівок і кущі ожини. От би вхопитися за гілку! Та вона не могла дотягнутися, рука її діставала тільки до лев’ячої голови. Дівчинка вхопилася за цю голову й почала підводитись. Однак голову було поставлено дуже давно, і вона так потріскалась од сонця та дощів, що не витримала Кароліниної ваги, і дівчинка знову впала у воду.

Вона трохи забилася, але навіть не подумала про це, бо за лев’ячою головою раптом угледіла грудочку — оксамитово-сіру! Грудочка ворухнулася. Совеня! Воно змахнуло крилами й розплющило круглі золотисті очі.

Дідусеве совеня знайшлося! Яка радість! Аби тільки воно не знялося й не полетіло…

Совеня, може, і хотіло б утекти, але не могло: його ніяк не піднімали мокрі крила. Воно сиділо на обмурівку й кричало:

— Ух, ух, ух, ух, ух!

Кароліна рвонулася — де й узялася сила! — підскочила до совеняти, миттю скинула фартушок і накрила ним совеня.

Приголомшена пташка трохи поборсалась і затихла.

Кароліна понесла її додому.

Побачивши Кароліну — босу, з мокрим зібганим фартушком у руках, — бабуся аж зойкнула. Та хай би вона хоч сердилася, хоч сварилася, хоч гримала — Кароліні було байдуже. Вона прожогом кинулась до дідусевої кімнати. Дівчинка наче й не почула татового зауваження, щоб вона ходила тихше. Вона підбігла до ліжка, на якому куняв блідий схудлий дідусь із чорними колами під очима.

Кароліна розгорнула фартушок, узяла совеня й посадила його дідусеві на груди.

Совеня радісно ухнуло: воно, певно, було щасливе, що знову опинилося біля свого гніздечка. Ще мить — і воно впурхнуло у віконечко на дідусевих грудях і згорнулося клубочком у дідусевому серці.

Дідусь розплющив очі. Його обличчя враз проясніло, порожевіло. Він усміхнувся до Кароліни й, зблиснувши очима, сказав, що охоче чого-небудь поїв би. Чи не зосталося полуниць, що їх він учора хтозна-чому не схотів їсти?

Він підвівся з подушки й сказав, що почуває себе вже краще, цілком добре себе почуває — він зовсім одужав.

Кароліна весело засміялася. І коли її посварили за те, що вона боса і в мокрому фартушку, то засміялася ще голосніше, і її мало не покарали. Але, побачивши здорового дідуся, вмить забули про кару.

День минув дуже весело. Час від часу Кароліна ніжно поглядала на дідуся — адже це завдяки їй він знову був у сімейному колі! Вона вже геть забула, що це через неї він захворів. Тепер Кароліна почувала, що дідусь їй рідніший, ніж будь-кому іншому. І вона подала йому руку, щоб разом піти погуляти.

За обідом, обчищаючи персика, дідусь несподівано спитав:

— А що зі мною все-таки було?

— Навіть лікар нічого не розуміє, — докинув тато.

А радісно збуджена Кароліна сміливо сказала:

— Ти втратив був пташку, що зберігала молодість у твоєму серці.

Дорослим це здалося дуже дотепним жартом.

Вечір минув спокійно. В домі витав дух злагоди і щастя. Якби не дідусева хвороба, ніхто б цього й не відчув; та оскільки добре цінується лиш тоді, коли зазнаєш лихого, всім тепер дихалось легше. І Кароліна, либонь, уперше подумала: як гарно, коли біля тебе люблячі рідні…

Коли настав час спати, Кароліна, перш ніж іти до себе в кімнату, зупинилася перед Адонісом.

— Ну як, Кароліно, чи не забагато було в тебе пригод? — спитав Адоніс. — Тік-так, тік-так…

— Ти вже не сердишся на мене? — спитала Кароліна.

— Я ніколи по-справжньому на тебе не сердився. Тік-так, тік-так… Я добре знаю дітей. Сподіваюсь, те, що сталося, буде для тебе добрячим уроком.

— Звичайно, любий Адонісе! — відповіла Кароліна.

— Тік-так, тік-так, тік-так, — цокав годинник. — Колись тобі здаватиметься,