Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

Яка втрата! Але ми питали себе, чому газета «Фоссіше цайтунґ» не опублікувала некролог? Лише коротке повідомлення: «У вівторок, у другій половині дня, під час катання на ковзанах референдар доктор Ґеорґ Гейм і кандидат юриспруденції Ернст Бальке випадково впали поблизу селища Кладов у ополонку, прорубану в замерзлій річковій поверхні для водоплавних птахів».

І все. Але ось що відомо точно: ми помітили це нещастя з острова Шваненвердер. Я разом зі своїм асистентом у гідротехнічному управлінні та кілька інших рятувальників на ковзанах кинулися до небезпечного місця, але знайшли там лише палицю з елегантно різьбленою ручкою та рукавиці. Як з’ясувалося згодом, речі належали Гейму. Можливо, він намагався допомогти другові, який утрапив до ополонки, і через це його самого затягло під воду. Чи Ернст Бальке потягнув його за собою. Або ж це було подвійне самогубство.

Крім того, «Фоссіше цайтунґ» надрукувала, що Гейм був сином військового адвоката у відставці та жив за адресою: Шарлоттенбурґ, Кьоніґсвеґ, 31, — так, ніби все це було важливим. Батько загиблого Бальке був банкіром. І жодного слова про те, що ж змусило двох юнаків добровільно з’їхати з безпечної ковзанярської доріжки, позначеної оберемками соломи і жердинами. Ні слова про внутрішній біль нашого, вже тоді втраченого покоління. Ні слова про вірші Гейма. Добре принаймні те, що одне недавно створене видавництво під назвою «Ровольт» встигло видати його книгу. Незабаром мали вийти друком також його оповідання. Лише газета «Берлінер таґеблатт» надрукувала не тільки повідомлення про нещасний випадок, а й коротку згадку про те, що загиблий референдар був ще і літератором та опублікував збірку віршів «Вічний день», у якій продемонстрував «сліди» обдарованості. «Сліди»! Це було жалюгідно.

Працівники нашого гідротехнічного управління витягали його тіло з води. Мої колеги невтомно кололи лід на Гафелі й шукали труп на дні так званими покійницькими гаками, але при цьому підсміювалися наді мною, коли я називав «сліди» Гейма «надзвичайно величними» і цитував із найсвіжіших його творів:

Врешті-решт його знайшли. А я поїхав назад до Потсдама і відразу ж написав присвячений Геймові вірш під назвою «Якір смерті», який Пфемферт навіть хотів надрукувати, але потім із вибаченнями повернув.

Тіло Ернста Бальке, молодшого за Гейма на рік, побачив рибалка, як оперативно повідомила газета «Кройццайтунґ»; труп плавав під льодом. Рибалка пробив кригу і витягнув тіло гаком. Обличчя Бальке було спокійним. Натомість Гейм притягнув ноги до живота і лишився назавжди в позі ембріона. Його обличчя було спотворене гримасою болю, а руки — обдерті до крові. Він лежав на порубаній кризі взутий у бігові ковзани.

Гейм лише виглядав грубуватим і сильним, однак усередині його роздирали суперечливі бажання. Попри свою ненависть до військової справи, він за кілька тижнів до смерті записався добровольцем у піхоту Ельзасу. Але при цьому він мав безліч аж ніяк не сумісних із війною планів. Приміром, мені було відомо, що він збирався писати драми…

Невже це я збудував цю страхітливу масу, цього кам’яного велетня, це експресивне божевілля, ці гранітні екскременти архітектора, ні, точніше, хоч і не планував і не розробляв макет, але впродовж чотирнадцяти років був тут відповідальним керівником будівництва, закладав фундамент, закріплював його, а потім зводив, один за одним, різні шари цієї махини, яка тепер сягає аж до неба? Сьогодні, через добрий рік після того, як було врочисто закладено перший камінь, а один із моїх шліфувальників власноручно вирівняв останні шви, я звернувся до придворного радника Тіме, який очолює Спілку патріотів, — саме він назбирав по всій країні шість мільйонів — із такими словами:

— Трохи колосальне вийшло все, хіба ні?

— Так і має бути, Краузе. Так і повинно бути. Наш дев’яносто один метр переплюне пам’ятник Барбароссі[8], скажемо приблизно, на двадцять шість…

А я на це:

— А пам’ятник кайзерові біля Порта-Вестфаліка[9] — майже на тридцять…