Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

— А Колону Перемоги в Берліні[10] — точно на тридцять…

— А про пам’ятник Армінію[11] взагалі мовчу! Як і про монумент мюнхенській Баварії[12], що має всього двадцять сім метрів…

Придворний радник Тіме, схоже, не відчув іронії в моєму голосі:

— У кожному разі наш патріотичний пам’ятник[13] буде урочисто освячений рівно через сто років після визначної битви.

Я додаю трохи сумнівів до його патріотичної патоки:

— Ну навіть якби він був трохи меншим, то теж було б нічого.

А далі продовжую вже професійним сленгом і починаю знову висловлювати всі недоліки фундаменту:

— Там суцільне сміття з Лейпциґа та околиць, безліч шарів сміття.

Але ніхто не звернув уваги на всі мої застереження про те, що на такому фундаменті не можна будувати, бо неминуче з’являться тріщини і треба буде постійно робити ремонт.

Тіме знуджено слухає мене, так ніби в нього вже є необмежені кошти на цей ремонт.

— Однак, — додаю я, — якби ми вирішили будувати не на горі сміття, а на твердому фундаменті поля бою, то знайшли би безліч черепів та кісток, шаблі та списи, шматки мундирів, цілі й розбиті шоломи, офіцерські відзнаки та піхотинські ґудзики, серед яких прусські, шведські, габсбурзькі, а також і від Польського легіону і, звісно ж, французькі, особливо ґудзики французької гвардії. Тут не бракувало трупів. Об’єднані нації пожертвували не менше ста тисяч своїх синів.

Потім я знову перейшов до суті, заговорив про сто двадцять тисяч кубів бетону і п’ятнадцять тисяч — граніту для вирівнювання. Придворний радник Тіме пишався собою і називав монумент «гідним померлих». Далі він привітав архітектора цієї пошматованої будівельної маси професора Шміца, а той подякував Тіме за пошук грошей і за довіру.

Я запитав обох панів, чи вони справді переконані, що на вершині гранітної брили, точнісінько посередині, має бути висічена інскрипція: «Бог із нами». Обидва спершу подивилися на мене здивовано, а потім мовчки похитали головами й рушили до кам’яного велетня, який привалив собою колишнє сміттєзвалище. Я подумав собі, що краще було би вирізьбити з граніту обох цих товстолобих чоловіків, а між ними встановити м’язистих атлетів, які, пліч-о-пліч, здійматимуться над пам’ятником високо вгорі.

Наступного дня мало відбутися урочисте відкриття скульптури. Чекали не лише на кайзера Вільгельма, а й на короля Саксонії, хоча в цій битві Саксонія воювала якраз проти Пруссії… Ясне жовтневе небо обіцяло королівський день. Один із моїх шліфувальників мармуру — думаю, це точно був соціаліст, — сплюнув:

— Таке ми, німці, вміємо. Монументи зводити! І хто б там рахував, скільки воно коштує.

Після багатьох марних спроб двох моїх колег з інституту мені приблизно в середині шістдесятих років нарешті вдалося-таки вмовити обох старших панів зустрітися зі мною. Можливо, мені більше пощастило, бо я була молодою жінкою, а до того ж зі Швейцарії, що означало додатковий бонус нейтральності. Мої листи описували нашу дослідницьку діяльність достатньо вичерпно й чітко, і їх почули, як чують тихий або несміливий стукіт у двері, — тож не минуло й кількох днів, як від обох панів одночасно надійшли листи про згоду.

Я розповіла своїм колегам про цю незвичайну пару, трохи схожу на археологічну знахідку. Потім замовила затишні номери в готелі «Цум Шторхен». Там ми й зустрілися, у ресторані, який спеціалізується на м’ясних стравах із грилю та з вікна якого видно річку Ліммат, ратушу на протилежному березі та дім «Цум Рюден». Пан Ремарк, якому тоді було шістдесят сім, прибув із Локарно. Він за всіма ознаками був гедоністом, тож здавався більш тендітним за міцного пана Юнґера, якому хоча вже й виповнилося сімдесят, та він поводився підкреслено спортивно. Юнґер жив у землі Баден-Вюртемберґ, і перед тим, як приїхати до нас із Базеля, здійснив пішохідну мандрівку через Воґези до колишнього кривавого поля битви на вершині Гартманнсвайлера.

Наша перша розмова явно не клеїлася. Мої «свідки епохи» говорили про швейцарські вина, на яких добре зналися: Ремарк хвалив тессінські сорти, Юнґер віддавав перевагу винам із провінції Церматт. Обидва дуже старалися справити на мене враження своїм ідеально «законсервованим» шармом. Їхні спроби говорити зі мною швейцарською німецькою справляли кумедне враження і швидко втомлювали. Аж поки я не процитувала початок популярної в роки Першої світової війни пісні невідомого автора