Мері Стюарт - Маленька мітла

був попереду і вже пройшов крізь арку до залитого сонцем парку. Він зупинився і озирнувся. Він був у повній бойовій готовності, наче робив саме те (подумала бідна Мері), що збирався робити. — Ось тобі нагадування, — сказав їй містер Фланаган. — Не зневажай ним, моя люба. Вони тут дуже суворі, дуже суворі, між іншим. — Він вказав на маленьке оголошення, що висіло на іншому боці від арки.

Воно мовило:

Помічникам ВХІД ДО ПАРКУ БЕЗ ПОВІДКА ЗАБОРОНЕНО

Містер Фланаган сіпнувся всім тілом, наче пірнаюча качка, і підхопив обуреного Тіба.

— У тебе є повідок? — запитав він.

— Ні. Але ж він не помічник, він — Тіб.

— Як не помічник? Чорний, очі горять, як смарагди. Ти ще скажи мені, що ти не відьма, що ніколи не прилітала на мітлі, і що ти зовсім не на заняття і не знаєш жодного заклинання. Зав'яжи на ньому мотузочку і йди. Поспішай!

Він квапив її так наполегливо, а вона вже настільки в усьому заплуталася, що покірно сунула руку в кишеню і дістала звідти шматок мотузки старого Зеведея. На це містер Фланаган задоволено хмикнув. Сама не розуміючи, що вона зробила, Мері виявила, що крокує по широкій, посипаній гравієм алеї, яка веде до парадного входу в будинок, міцно тримаючи в руці один кінець мотузки, а Тіб — трохи ображений і дуже поважний — крокує перед нею з обв'язаним навколо шиї іншим кінцем. Було безвітряно і дуже тихо. Навіть птахи на деревах замовкли.

Тепер вони опинилися біля підніжжя широких сходів, що вели до парадного входу. Там теж сиділи грифони. Вони сиділи на кам'яних постаментах, кожен зі свого боку сходів. На правому п'єдесталі Мері побачила ще одне оголошення. Воно свідчило просто:

ПОРУШНИКИ БУДУТЬ ПЕРЕТВОРЕНІ

Мері глянула на нього, застигла, а потім швидко обернулася.

Містера Фланагана ніде не було. Повернувшись у двір стайні, він замкнув за собою ворота. Арка була перегороджена твердими дубовими ворітьми.

Тут відкрився парадний вхід в Коледж, і на верхній сходинці з'явилась висока дама в чорному. Вона поманила Мері до себе.

Мері глянула на Тіба. Він подивився на неї без жодного виразу в зелених очах. Дама знову помахала Мері. Мері стала підніматися сходами.

Розділ VI
«Чи не зайдеш до мене», — павук спитав муху

Дама на сходах була високою і привабливою. У неї було темне волосся, зібране в великий низький пучок, а поділ довгої чорної спідниці замітав по землі. Вона носила діаманти. Безліч діамантів. Каблучки, кулони, брошки і сережки, величезні, як маргаритки. Мері вирішила, що це, мабуть, королева, або, принаймні, герцогиня, але виявилося, що містер Фланаган і оголошення казали правду, тому що дама ласкаво посміхнулася Мері і сказала:

— Я — директриса Коледжу, мадам Мамблхук. Ти можеш називати мене Мадам.

— Дякую вам, — чемно відповіла Мері, злегка смикаючи Тіба за повідок.

— Ласкаво просимо в Коледж Ендор, — сказала мадам Мамблхук глибоким проникливим голосом.

— Дякую вам, — повторила Мері, —  але я не впевнена…

— Ти, звичайно, — перервала директриса, кидаючи на неї пильний погляд, — нова учениця? Коли я побачила, як ти йдеш зі своїм помічником… — тут вона подивилася на Тіба, — я подумала, що ти, мабуть, одна з наших. Або, — задумливо додала вона, — Порушник?

Тут Мері згадала, що існувала якась небезпека для Порушника. Його ПЕРЕТВОРЮВАЛИ. Але Мері не мала ані найменшого поняття, що означає бути перетвореною.

Вона сказала твердо:

— Я нова учениця, Мадам, дякую вам.

— Чудово, чудово. Я впевнена, що ти будеш старатися і тобі буде добре з нами.

Директриса повернулася і увійшла в будинок, Мері за нею. Там був великий хол, а ліворуч відкриті двері вели кудись, на кшалт кабінету. Мері побачила великий письмовий стіл, книжкову поличку і картотечну шафу біля стіни. На дверях чорним було написано «директриса». Все виглядало заспокійливо і буденно.

Мадам Мамблхук зупинилася біля дверей кабінету.

— Давай вирішимо, ти оселишся тут з нами або будеш приходити на навчання?

— Буду приходити, з Вашого дозволу, — швидко сказала Мері.

— Ну добре. Тепер визначимо, з якого курсу ти почнеш, і тоді ти можеш бути належним чином зареєстрована. Як тебе називають, люба?

— Мері Сміт.

Мадам Мамблхук задумливо подивилася на неї.

— Так, Так, звичайно. Як завжди. Ти шістдесят третя, я думаю, чи шістдесят четверта?

— Шістдесят четверта що? — запитала Мері невпевнено.

— Шістдесят четверта Мері Сміт, — мовила мадам Мамблхук. — Більшість відьом вважають за краще вчитися під чужими іменами, і всі вони хочуть вибрати найкраще ім'я! Звичайно, якби ми зіткнулися з ким-небудь, кого насправді звуть Мері Сміт… Але такого ніколи не