Паоло Россі - Їсти. Потреба, бажання, одержимість

Питання обжерливості як нестерпного смертного гріха, що, як і хіть, пов’язане з людською тілесністю, висвітлювалася неодноразово. Цей зв’язок, зокрема тілесності та обжерливості, здається нерозривним. Можна спробувати відмовитися від статевих насолод і вести цнотливий образ життя, але жити без їжі неможливо.

«Суворе дотримання поміркованості, встановлення для себе режиму обмежень означає прагнення досягти неможливого ідеалу з повною відмовою від потреб тіла; ностальгія за світом без їжі постійно проглядається у тій пишномовності, з якою ченці говорять про піст».

Схоластична культура надає інше визначення гріха обжерливості та відрізняє природне задоволення від хтивого, що лежить в основі будь-яких надмірностей. Лише надмірне, а не природне бажання їжі, на думку Томи Аквінського, може вважатися гріхом обжерливості. В університетському диспуті «Про зло» (De malo) Тома стверджує, що обжерливість призводить до втрати контролю над розумом, викликає нечистивість, дурні веселощі, беззмістовне базікання та непристойності[41]. Звичайно, це важлива різниця у визначенні, але достатньо поглянути на описання покарання за обжерливість у шостому вірші «Пекла» Данте, щоб зрозуміти, яка бездонна прірва пролягає між поглядами Данте та його сучасників і нашим поблажливим ставленням до ненажер і любителів попоїсти. Вони не здаються нам, як св. Павлові (Флп. 3, 18–19), особами, що поводяться як вороги Хреста Господнього, для яких богом слугує їхнє черево і які похваляються тим, чого повинні б соромитися; у найгіршому разі ми вбачаємо в них хворих, тобто безвинних жертв споживацького суспільства. Та все ж у напівтемряві третього кола пекла періщить дощ, «холодний, вічний, проклятий, важкий...», в якому йдуть «градини, іній, снігові грудки, мішаючись із мороком постійним»[42]. Земля, промокла та в’язка, перетворюється на смердючу, льодяну трясовину, в яку занурені грішники. А над їхніми головами валує на три пащі Цербер, «багряні очі, шерсть масна від страв, грубезне пузо, лапи — кігті наче», якими він грішників «гриз, і дер, і дряпав, і кусав».

Для Катерини Сієнської (народилася у Сієні в 1347 році, померла в Римі в 1380 році), що вважається покровителькою Італії разом зі святим Франциском і вчителькою Церкви нарівні з Томою Аквінським, паломниці миру, до якої прислухалися королі та папи, такі речі, як їжа та напої, годування грудьми, хліб і кров, голод, нудота, стають центральними та вирішальними образами при зустрічі з Богом. Піст, доведений до крайнощів, поїдання нечистот від хворих, за якими доглядаєш, дають змогу долучитися до мук Христа та є вкладом у порятунок світу[43].

«У той час як вона молилася, явився їй Спаситель і Господь Ісус Христос із п’ятьма найсвятішими ранами на тілі... Поклавши праву руку їй на шию та притуливши її обличчям до рани на правому боці ребра, він шепнув їй: “Пий, дівчино, напій з мого тіла, який наповнить душу твою таким благом, від якого чудом утішиться і тіло твоє, яким до цього заради мене ти нехтувала”. І вона, перебуваючи так близько від найсвятішої рани, своїми губами тілесними, а надто — душевними довго пила, жадібно та ненаситно»[44].

Або ось що вона пише трьом неаполітанкам:

«Вам належить робити, як то робить дитя, яке, щоб напитися молоком, бере до рота материнську грудь і смокче, так через плоть втягує в себе молоко; так і нам слід прикладатися до грудей розіп’ятого Христа, в яких знайдемо милосердя, і через плоть його отримаємо молоко, яким дивиться душа наша»[45].

Як зазначає у своїй книжці Байнум, Катерина, говорячи про єднання з Христом, мала на увазі одягнути на себе плоть Христа, самою стати нею, а самого Господа неодноразово у своїх працях убачає як матір-годувальницю[46].

Урсула Джуліані народилася в містечку Меркателло, поб­лизу Урбіно, в 1660 році, а в сімнадцять років прийняла постриг у монастирі кларисок-капуцинів Читта-ді-Кастелло під іменем Вероніка. Її зараховано до лику святих у 1839 році. Вона послухалася наказу своїх сповідальників — записувати своє життя. Протягом тридцяти трьох років вона вела особистий щоденник, що складається з двадцяти двох тисяч сторінок. У третій частині автобіографії вона розповідає про невелику ікону із зображенням маленького Ісуса, прикладеного до грудей Марії. Вона знімає ту маленьку ікону зі стіни й притискає до себе.

«Я почала роздягатися. Навіть звільнила з-під одягу груди, примовляючи: “Ісусе, залиште у спокої ті перса. Прийдіть і візьміть молоко у мене”. І протягувала йому свої. І тут він відірвався від грудей Богородиці та прилинув до моїх. О, Господи! Не можу висловити, що я відчувала у ту мить, і не можу пригадати, як на мене це подіяло. Тоді він не видавався мені намальованим дитям, він був у плоті... Зараз я пригадую, що ще багато днів потому в тій частині грудей відчувалося мені сильне тепло, немов мені там палало всередині»[47].

Незважаючи на неодноразові накази з боку настоятелів