Кларісе Ліспектор - Час зірки

Насправді дитинство, хоч би яким гірким воно було, завжди прекрасне, який жах. Вона ніколи ні на що не жалілася, знала, що так було споконвіків — але хто створив землю людей? Без сумніву, колись вона потрапить до раю, але це буде рай кривих. Між іншим, для цього не потрібно прагнути на небо, все косо-криво на самій землі. Присягаюсь, я нічого не можу для неї зробити. Запевняю вас, що якби я міг, то все змінив би на краще. Я чудово усвідомлюю, що розповідати про некрасиву друкарку — це гірше, ніж непристойність.

(Щодо письменництва, то більшого вартий живий песик).

Маю поділитися з вами радістю. Річ у тім, що однієї тужливої неділі без фарофи дівчина відчула несподіване, незбагненне щастя: гуляючи по портовій пристані, вона побачила веселку. Відчуваючи легкий екстаз, вона тієї ж миті зажадала більшого: їй захотілося побачити, як колись у Масейо, німі спалахи феєрверку. Вона захотіла більшого, бо насправді, коли ти даєш руку, такі люди, як вона, хочуть отримати все решта, цей народ жадібно мріє мати все. Без жодного права на це бажання, чи не так? Не існує способу — принаймні я його не знаю — побачити багатокольоровий сяючий дрібний дощ з феєрверку.

Чи маю я сказати, що вона дуріла від солдатів? Це дійсно так. Коли вона бачила солдата, то думала, тремтячи від задоволення: невже він може вбити мене?

Якби ж ця дівчина знала, що моя радість також виникла з глибини моєї печалі і що моя печаль — це невдала радість. Так, у глибині душі вона була трішки веселою, незважаючи на невроз. Невроз від війни.

І вона дозволяла собі ще одну розкіш, окрім щомісячних походів до кінотеатру: вона фарбувала нігті на руках у вульгарний червоний колір. Але через те, що вона їх обгризала майже до нігтьової пластинки, дешевий червоний лак згодом обдирався і під ним було видно чорний бруд.

А що було, коли вона прокидалась? Коли вона прокидалась, то не одразу могла зрозуміти, ким є. Потім вона згадувала і з таким задоволенням думала: я друкарка, незаймана й мені смакує кока-кола. Потім вона вдягалася у свою сутність і проводила решту дня, смиренно скоряючись буттю.

Чи збагатив би я свою розповідь, якби використав якісь складні спеціальні терміни? Але річ у тім, що ця історія не має жодних технічних прийомів, жодного стилю, її написано навмання. Нізащо в світі я б не розцяцьковував блискучими й неправдивими словами таке скромне життя, як у цієї друкарки. Протягом дня я, як і всі, здійснюю вчинки, які не зрозумілі мені самому. І найбільш незрозумілий з них — ця історія, в якій немає моєї провини та яка розвивається сама по собі. Друкарка жила в особливому зачарованому німбі між пеклом і раєм. Вона ніколи не думала: «Я — це я». Напевно, вона вважала, що не має на це права, вона була випадковим створінням. Плід, який копають, як сміття, загорнуте в газету. Невже таких, як вона, тисячі? Так, але всі вони випадкові. Якщо добре подумати: хто не є випадковим створінням у цьому житті? Що ж до мене, я вільний від того, щоб бути просто випадковим, бо я пишу, що є дією, яка є фактом. Саме тоді я контактую зі своїми внутрішніми силами і відкриваю у собі вашого Бога. Для чого я пишу? Хіба ж я знаю? Не знаю. Так, дійсно, мені іноді здається, що я — не я, що належу якійсь далекій галактиці, дивуюся самому собі. Невже це я? Я лякаюся зустрічі із самим собою.

Дівчина з північного сходу не вірила у смерть, як я вже казав, думала, що не помре — але хіба вона не була живою? Вона забула імена матері й батька, про яких ніколи не згадувала її тітка. (Надмірна легкість, з якою я граю словами, викликає в мені трепет, і я боюся порушити Порядок і впасти в бездонну прірву, населену криками: Пекло свободи. Але я продовжуватиму).

Продовжую.

Щоранку вона вмикала радіо, позичене у сусідки по кімнаті, Марії да Пенья, вмикала тихесенько, щоб не розбудити інших, вмикала завжди заради програми «Радіо-годинник», що передавала «точний час і новини культури», і жодної музики — лише падаючі краплі звуків, що відраховували кожну спливаючу хвилину. Крім усього іншого, цей канал використовував інтервали між краплями-хвилинами для комерційної реклами — вона обожнювала рекламу. Це була прекрасна програма, оскільки між сигналами вона давала безліч цікавих повідомлень, які, можливо, колись їй стануть у нагоді. Так вона дізналася, що імператора Карла Великого в його рідній країні називали Каролусом. Щоправда, їй жодного разу не випало застосувати цю інформацію. Але ніколи не передбачиш, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Також вона почула інформацію про те, що кінь — єдина тварина, яка не схрещується зі своїм потомством.

— Ну, це вже, юначе, непристойність, — сказала вона дикторові.

Іншого разу вона почула: «Покайся у Христі, і Він дасть тобі щастя». І вона покаялась. Оскільки не знала, в чому, то каялася цілком і в усьому. Пастор також сказав, що помста — це смертельний гріх. І вона не мстилася.

Так, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Правда?

Вона мала те, що називається внутрішнім світом, але не знала про це. Вона жила собою, ніби поїдала власні нутрощі. Коли вона їхала на роботу, справляла враження тихої божевільної, бо коли вона бігла від автобусної зупинки, то літала десь далеко, у високих і засліплюючих мріях. Мрії ці, попри всю їхню інтим­ність, були порожніми, бо не мали стрижня попереднього досвіду — досвіду екстазу, скажімо. Найчастіше в ній була порожнеча, якої вона не усвідомлювала, та порожнеча, що заповнює душі святих. Чи була вона святою? Схоже на те. Вона не розуміла, що медитує, тому що не знала, що означає слово. Але, здаєть­ся, все її життя було тривалим роздумом про ніщо. Інші люди були потрібні їй лише для того, щоб вірити в себе, інакше вона б загубилася в безкінечній порожнечі, що заповнювала її. Вона думала, коли друкувала на машинці, і через це помилялася ще частіше.

Але мала й радощі. Холодними ночами вона, тремтячи всім тілом під полотняним простирадлом,