Кларісе Ліспектор - Час зірки

відчуття реальності. Іноді вечорами вона божеволіла від гострого нападу голоду, що не давав їй заснути, перед очима постійно мерехтів шматок яловичини. Щоб позбутися цього видіння, вона ретельно розжовувала й ковтала аркуш паперу.

Так. Я звикаю, але досі не можу з цим змиритися. Боже мій! Мені значно простіше спілкуватися з тваринами, ніж із людьми. Коли я бачу свого коня, що вільно пасеться на луці, мені хочеться припасти обличчям до його сильної оксамитової шиї та розповісти про своє життя. І коли я пещу голову свого собаки, я знаю, що він не вимагає від мене, щоб я казав йому щось змістовне чи щось пояснював.

Можливо, дівчина з північного сходу вже дійшла до висновку, що життя здатне створювати багато проблем і що душа не завжди міцно привʼязана до тіла, а ще така слабка, як у неї. Нашпигована забобонами, вона уявляла: якщо відчує смак до кращого життя, розчарувавшись у власному, то принцеса перетвориться на повзучу тварину. Бо, попри весь жах її становища, вона не хотіла втратити себе, хотіла бути собою. Вона вважала, що отримала б тяжку кару і навіть ризикувала би померти, якби в неї зʼявилися задоволення. Тому вона рятувалася від смерті тим, що жила скромно, економно користуючись своїм життям, щоб те не обірвалось. Ця економія давала їй певне відчуття безпеки, адже хто низько літає, тому не так боляче падати. Чи відчувала вона, що живе марно? Не можу знати, але гадаю, що ні. Тільки одного разу вона поставила собі трагічне запитання: хто я є? Але так злякалася, що геть припинила думати. Але я, кому ніколи не стати нею, відчуваю, що живу дарма. Я маю гроші, регулярно оплачую рахунки за світло, газ і телефон. А ця дівчина іноді навіть купувала зі своєї зарплати троянду.

Все це відбувається цього року, і я закінчу цю складну історію, лише знесилившись від боротьби, — я не дезертир.

Іноді вона згадувала страшну немилозвучну пісеньку, під яку водили хороводи дівчата — вона лише чула її, але не брала участі, бо тітка хотіла, щоб вона підмітала підлогу. Дівчата носили рожеві стрічки в кучерях. У пісеньці співалось: «Я прийшов по вашу доньку, ла-ла-ла. Я вибрав ту, яка мені подобається, ла-ла-ла». Мелодія цієї пісеньки була блідим привидом, ніби неймовірно гарна троянда, що має зів’янути: блідою і смертною була ця дівчина сьогодні, що бачила легкий і жахливий привид дитинства без м’яча та ляльки. Раніше вона мала звичку уявляти, як біжить коридорами за мʼячем з лялькою в руках і сміється. Цей сміх видавався зловісним, він був з минулого, і лише хвора уява переносила його в теперішнє, це — туга за тим, що могло би бути, але не сталося. (Я попереджав, що це — популярна література, хоч я намагаюсь уникнути співчуття).

Мушу сказати, що ця дівчина не усвідомлює, що я є, інакше вона мала би кого згадувати у своїх молитвах і в кого шукати спасіння. Але я знаю про неї все: через цю дівчину я кричу про свій жах перед життям. Життям, яке я так люблю.

Повертаюся до дівчини: єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, — ковток холодної кави перед сном, за що розплачувалася печією зранку.

Вона була мовчазною (бо не мала що сказати), але їй подобався шум. Шум — це життя. А тиша ночі лякала: здавалося, зараз вона почує фатальні слова. Ночами на вулиці Акре було дуже тихо, хіба що час від часу проїде машина, що частіше, то краще для дівчини. Крім цих страхів, ніби того мало, вона боялася підхопити яку-небудь невиліковну жіночу хворобу — цим її лякала тітка. Хоча її нечисленні яйцеклітини такі зморщені. Такі, такі. Але її життя було настільки одноманітним, що ввечері вона не памʼятала, що сталося вранці. Часом вона думала довго та без слів: я є, я існую. Півні, про яких я казав, сповіщали, що настав новий виснажливий день. Півні співали про втому. А кури, що робили вони? — запитувала себе дівчина. Півні принаймні співали. Що стосується курей, то дівчина іноді їла в барі круте яйце. Але тітка казала їй, що яйця шкідливо впливають на печінку. І щоразу після цього їй дошкуляв біль у боці, щоправда, в лівому боці, ніяк не там, де печінка. Вона була дуже вразливою і вірила в усе, що існує і чого не існує. Але вона не вміла прикрашати дійсність. Дійсність була занадто неймовірною для неї. Крім того, це слово ні про що їй не промовляло. Як і мені, бігме.

Ночами їй іноді снилося, що тітка бʼє її по голові. А часом вона бачила якісь дивні сексуальні сни, хоча вочевидь не була сексуальною. Тоді, прокинувшись, вона відчувала себе винною невідь-чому, можливо тому, що приємне має бути забороненим. Винною, але задоволеною. Через свої сумніви вона почувалася винною і тричі механічно молилася: Аве Марія, амінь, амінь, амінь. Вона молилася, але без Бога, вона не знала, ким Він був, і тому Він для неї не існував.

Я щойно з’ясував, що крім Бога, реальність для неї також майже нічого не означала. Вона набагато краще почувалася в ірреальній повсякденності, жила у сповіііііільненому русі, заєць стрибаааааав у повііііітря над пааааагорбами, повільним був її земний світ, повільним був світ природи.

Вона вважала, що виглядати печальною — це добре. Не розчарованою, — для цього вона була занадто скромною і простою — а саме печальною, так ніби вона була романтичною. Звісно, що вона була невротичною, про це навіть не треба говорити. Але то був такий невроз, що підтримував її, Боже мій, принаймні як милиці. Бувало, вона їхала в середмістя і розглядала вітрини магазинів, що сяяли коштовностями і блискучим вбранням, лише для того, щоби трохи постраждати. Просто вона хотіла знайти себе, а трохи страждання допомагає знайти себе.

У неділю вона прокидалася дуже рано, щоб залишалося більше часу нічого не робити.

Найгіршим моментом її життя був кінець цього дня: вона впадала в неспокійні роздуми, у порожнечу сухої неділі. Зітхала. Тужила за тими днями, коли була маленькою — за сухою фарофою[16] — і гадала, що була щасливою.