Богдан Ославський - Льонтом. Дороги і люди

за мусульманським звичаєм і хустку. Шия і вилиці — відкриті. Її супутниці виглядали схоже, а якщо про одяг казати — приблизно так само.

Коли потяг рушив, усі троє зробили характерний рух руками. Я згадав українських бабусь, що хрестяться, коли рушає автобус.

Жінки помітили мою зацікавленість.

— Це омін, — сказала одна з них.

— А у вас хрест? — і показала цей жест перед собою, наче мене хрестила.

— Так.

Тоді вона трохи схилила голову, піднесла обидві руки до чола і опустила їх, обводячи контур обличчя. Як і перше, тільки повільніше.

— Отак у нас роблять. Це омін.

Схоже на вмивання лиця.

Вони талювали речі по всьому вагону. В багажники, попід стіл, на третю полицю. Понапихали своїх продуктів, де тільки можна було.

Цукерки залишили на столі. Торби з макаронами — під ногами.

— У Казахстані, — питаю, — це все дешевше?

— Дешевше. Так. І якісніше. Це добрі продукти

— А ви з Кунґрада?

Чорнява ствердно кивнула.

— А ви ще в Кунґраді не були?

— Ні, — кажу, — вперше.

— О, там гарно, чисто, не те, що це нещасне Бейнеу!

— Ліпше?

— Так, нема сміття стільки. Зелено. А тут що -пилюка?

Тоді й потім ця жінка задалась мені дуже близькою. Завжди була з нами. Спілкувались, ділилися їжею. А ще вона мені схожа на Параску Черкасову з Ліниці, в якої ми з братами в дитинстві попадалися то на полуницях, то в окопі, звідки брали глину для майбутніх скульптур. Попри всі ніби відмінності я бачив у тих мусульманках звичайних наших сільських парафіянок. Так само «хрестяться». Рух інакший, звісно, але та ж покірність і ледь помітне схиляння голови. Ті ж самі підстави, аби «перехреститися», той невловимий автоматизм, коли рука проходить свій маршрут не урочисто, виразно, а явно зрізуючи дорогу. І коли в нас таке хрещення виглядає, ніби бабця хоче спіймати муху, то у них — ніби похапцем плюскає води на обличчя.

Посміхаються, жартують, перемовляються. Скоса зиркають у наш бік; з цікавістю, а не з докором. У кожної на поясі, як і в наших базар-ниць, сумочка для грошей. Я легко уявляю собі, як ці мусульманки ходять у великих строкатих хустках колядувати з «сестрицями». Витягують «Нова радість стала», котрась віншує, а потім каже до ґаздині: «Ходи, Маріко, з нами, бо чуєш, нема кому першим голосом кєгнути».

Перераховує гроші, наливає в квартину газо-ваної води. Пропонує — відмовляюся — пропонує, і бачу в ній не те щоб Параску Черкасову, а маму, бабу та й взагалі половину жінок зі своєї родини.

Уявляв, як вони до мечеті збираються, як дехто декого любить паплюжити. Згадав, як у Таджикистані жінки пояснювали нам тонкощі свого гардеробу.

— Ну, так нам нормально. Голова накрита. Але думаєте, можна собі це спокійно носити? Якщо ти цю сукенку влітку вбирала, то навесні вже не одягнеш, бо так будуть язиками, як ті змії.

Я сміюся.

— О, ви думаєте, що так усе скромно у нас? Та придираються одна до одної, що аж. От я у шльопанцях, а так десь шльопанці то й не взуєш. Скажуть... Та всяке казати будуть. Але мені так нормально. А є ще такі, знаєте, черниці. З ніг до голови, ці замотані, знаєте? То, думаєте, всі вони такі релігійні? Та де там! Ну, є дехто, а взагалі або чоловік строгий, або показуха.

— Та показушниці вони всі! — перебила друга. -Замотатись то замотаються, але ні молитов так не знають, ні Коран не читають. Вимахуються!

— І чоловіки, кажете, заставляють?

— Овва! Як натягнеш джинси чи ще там які штани, то так витріщають баньки! Мужики в нас голодні всі! Баби не бачили.

Сонце припікає щораз дужче. Ми витираємо піт. Намагаюсь багато не пити.

Люди тут заварюють чай у чайниках, а не в склянках з металевими підстаканниками, як то у нас. Спершу я дивувався, наскільки ж то культура чаю тут вкоренилася, аби брати з собою в потяг кераміку. Виявилось — чайники провідник роздає. Просто йдеш і береш. А ще — піали. Зовсім не конче нічого купувати. Чай у більшості людей із собою, як і молоко у бляшанках.

Врешті я прийшов із повним чайником, та ще й надибав молока по дорозі. Коли випили, найстарша жінка перевернула накривку ручкою донизу і поставила на неї бісквітний рулет «Ро-шен». Виставила, краще сказати. Рулет на чайнику — добрий прилавок.

По вагоні суцільним потоком ідуть гендлярі. Навіть не один за одним, а двома зустрічними колонами. Їхні крики зливаються в єдину веремію, і так, вважається, має звучати справжній базар.

«Пєльмєн-лагман, пєльмєн-лагман! Шашлик! Балик! Хара шяй (чорний чай чується нам як «хароший!»)» У них є все: чаї-води, риба, супи, мобільні телефони і карточки місцевих операторів, футболки, кепки, халати, тапочки, сукні, годинники, біжутерія, посуд, музичні інструменти і всякий-превсякий мотлох. Хлопчина у сонячних окулярах носив на продаж футбольний м’яч.

Вони викрикують, штовхаються. Іноді стають і розкладають товар на плацкартах, аби показати