Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

степ. Звідси і до брами недалеко.

— А скільки всіх башт?

— Великих чотири. Малих я не рахувала.

Почулося лопотінням босих ніг. Підлетів захеканий Лулі.

Здивована Елісса випросталася. З обуренням кричала на брата:

— Де торба з харчами? Братику, я голодна, я їсти хочу!

Лулі щось завзято пояснював сестрі своєю без’язикою мовою. Елісса безнадійно махнула на нього рукою. Із серцем сказала:

— Каже, що Тіфона злякався.

Мишко проковтнув слинку — він теж зголоднів.

Діти прилипли до вузьких отворів у грубезній стіні й споглядали довкілля. З висоти картина проглядалася далеко і губилася ген-ген у сірому небі.

Мишко, що прибув з боку моря, розглядав протилежний від моря бік. Його рівнинний рельєф зеленів і лише на горизонті, де зливався з небом, був мерехтливо-срібним. Відразу за ровом, мов гриби, сиділи мазанки, вкриті очеретом. До цих присадкуватих хатинок горнулися клаптики городів. А ще далі — то вже оброблені поля.

Хлопчик відмітив на обробленій людиною землі безпорядок. Де бачено, щоб у пору активної вегетації тварини на ділянках товклися. Коні, вівці, кози, череди сірих корів вільно випасали посіви пшениці, жита, ячменю, проса. Також витоптували цибулю, часник, горох, які вирощували селяни.

А ще Мишка мучило питання: куди його переніс змій? Де на карті України це місто? Елісса назвала його Каркідою. Запитати Еліссу прямо він не наважився, щоб не викликати підозри. Вирішив діяти обережно, не прямо. Спитав байдужим голосом:

— Еліссо, ти з братиком скільки років у Каркіді?

Дівчинка відірвалася від стрільниці. Буркнула:

— Багато.

Вона інтуїтивно відчула в Мишковому запитанні хитрість.

— Назви цього моря ти, звичайно, не знаєш, — ішов до своєї мети Мишко.

— Не вгадав. Знаю. Гостинне.

— Не зовсім правильно, — поважно, голосом учителя, поправив Мишко. — Скіфи це море називають Понтом Евксінський. Треба знати.

— Ой, потрібні мені скіфи.

Елісса підняла босу ногу і почухала нею другу. З викликом сказала:

— Я більше люблю наше, Внутрішнє[8] море. Вода у ньому лагідна, тепла. Наче матусині обійми.

Мишко вдався до дипломатичного ходу.

— Я давно не був у Каркіді. Скажи, Еліссо, до Ольвії звідси далеко?

— Ні, не далеко, — заспокоїлася дівчинка. — Лулі там був. Розказував: коли поверталися, то Борей[9] дув у їхні вітрила. Тому вони швидко приплили назад.

Елісса пильно подивилася на Мишка. Несподівано спитала:

— Михайле, ти хочеш знати, як називають ця землю?

Хлопчик щось невиразне відповів.

— Я чула різні назви, — сказала дівчинка і запнулася.

— Які? — нетерпляче запитав Мишко і теж запнувся, бо злякався, що запитанням себе видав.

Елісса безтурботно відповіла:

— Одні називають цю землю Скелястим півостровом, інші Таврикою. А я хочу додому, в Арадське царство.

Згадавши Арад, Елісса некрасиво згорбилася. Такою почовгала до брата.

Мишко повернувся до стрільниці. Він роздумував: «Таврикою, розповідав татко, називали колись Кримський півострів. Якщо Каркіда на Кримському півострові, то до Ольвії, коли добиратися морем, дійсно, не далеко».

Тим часом Лулі побачив удалині щось незвичайне. Хлопчик енергійно розмахував руками і неспокійно гудів. Мишко прогнав задуму.

Чорна ватага. Вогненний дощ. Діти ховаються у закапелках фортечної башти

Тварини, що ліниво бродили городами і полями, стали неспокійними. Табун диких коней перший зірвався і поскакав у відкритий степ. Кози і вівці збилися до купи і з меканням та плачем побігли за ними. А корови залишалися. Великі сірі тварини пряли вухами, сторожко вбираючи звуки.

На тлі сріблястого горизонту окреслилася ватага вершників. Вона скакала на прудконогих коненятах, наставивши списи. Дико вигукувала: «А-ту!», «І-аа-а!», «А-аа-а!».

У Мишка від хвилювання перехопило судомами горло. Адже такі гуки творять кочівники. Він кинувся до близнят. Радісно тараторив::

— Скіфи! Це вони! Елісско, там скіфи! Я їх на відстані впізнав!

Фінікійці дивилися на нього холодно, як на чужого. Але Мишко не зважав на їхній неприязний настрій.

— Спускаймося з башти! Біжімо назустріч скіфам! Це наші! — кричав збуджений Мишко.

Елісса нервово обсмикувала сукенку, а Лулі стовбурчив брівки. Проте Мишка ні рухи близнят, ні їхній негативний настрій не зупинили. Бажання зустрітися зі скіфами, обняти їх розпирало його з середини. Якщо він того не вчинить, то лусне від напруження. Він задиристо попередив фінікійців:

— Не хочете? Тоді я сам, без вас, до скіфів побіжу. Залишайтеся. Вам однаково — ви тут живете, а мені сьогодні треба повернуся додому, в Криве Озеро. Я повинен засвітла багато чого встигнути.

Він побіг до сходового маршу. Але не добіг — Елісса перехопила. Дівчинка ціпко тримала його за футболку і вмовляла, як малюка:

— Скіфи вб’ють тебе. Мишо, не ходи до тих дикунів.

Мишко відчайдушно пручався.

— Та пусти мене! — кричав. — Набридла!

— Ні, не пущу. Вислухай мене. Коли Ламія спустила на місто білу хмару, греки страшенно панікували. Я чула такі голоси: «О, горе нам! Хтось із містян прогнівав Ламію. Ламія знищить усіх нас. Хто залишиться в живих, того скіфи однаково через вогненний дощ відправлять у небесні й підземні палати». Мишуню, скіфи жорстокі. Вони тебе спалять.

Мишко кинувся до стрільниці. Пильно вдивлявся у тих, що мчали до брами. Шалена радість, яку він щойно пережив, опадала. Він, напевне, помилився, назвавши вершників скіфами. Так, вони перегукуються по-скіфськи. Але коні їхні, мов граки, чорні. Самі вони без одягу і однієї з кіньми масті. Мишкові здалося, що вершники — негри. Але коли придивився, то зрозумів, що вони інакші. У негрів волосся й бороди чорні. А у цих, вав! — зелені, настовбурчені.

Мишко напружився, подався вперед, щоб знайти відгадку. Чомусь