Ява - Блукаюча у часі

— Головне, щоб він не пам’ятав цього.

— Навряд чи, він був ще гірше за нас.

— В тому році, ми теж напилися, ну й … Розумієш. Ранком я прокинулась у нього в ліжку, бігла аж п’яти по потилиці тріскали.

— О, тепер я розумію чого він такий злий на тебе. Хоча я не розумію тебе, чого ти з ним нічого не хочеш?

— Бо кохаю іншого.

— А моральними принципами, ти, не обтяжена? — Моніка зрозуміла, на що я натякаю.

— Фізичний потяг так, він є. Тим паче, як ти сказала Марк дуже привабливий…

— Чекай, ти когось кохаєш? Це не Вітольд?

— Ні, ти що око на нього вже поклала?

— Мабуть, ні. Він такий…

— Владний?

— Так. Я чогось його боюся, може це костюм чорта збив мене з пантелику. Так хто володар твого серця?

— Не хочу про це розмовляти, якось іншим разом?

— Як хочеш. Приватне життя на те й приватне, щоб до нього ніхто не ліз. Я пішла спати.

— Я теж, ледве тримаюся на ногах.

Ми проспали майже до вечора. Збудив нас сильний стук у двері. Я і Моніка вскочили водночас з переляку. Стук повторився. Чомусь ми обоє були неспокійні, мені вже здалося, що це повернувся той чорт, що він насправді існує. Третій стукіт.

— Не відчиняй! — Прошепотіла Моніка. — Три рази постукали, недобрий знак.

— Наталя! — Пролунав співочий голос дівчини. — Моніка!

— Облиш. Це знайомий хтось. — Я відчинила двері. Те, що там стояло було і справді дівчиною. Воно було високою з довгим чорним волоссям. Мокрими тонкими нитками воно поприлипало до тіла. Дівчина була одягнена у червону довгу сукню. Яскраво виражені трупні плями нахабно зяяла на обличчі та руках. Сині, чорні, жовті… Під піхвою воно тримало мертву голову. З переляку я гепнулася на підлогу.

— Наталя! Моніка! — Зазиваючи співала дівчина — мрець. Моніка вже була коло мене і затуляла мій рот рукою. «Мовчи», одними лише губами пролепетала вона, «благаю, мовчи».

— Лишенько — лишенько. — Дівчина переклала голову під іншу піхву. — Нікого не має? Що скажеш, любчику? — Любчику відкрив свої мертві очі, скляним поглядом дивився поміж нас.

— Немає нікого. — Наче луною сказала голова. Голос був старечим, вимученим. Сама ж гостя була сліпа. Білі плями замість очей.

— Що ж, прийдемо іншим разом. — Воно покрутило головою заглядаючи всередину, але не переступило поріг. — До зустрічі, мої милі дівчатка.

Коли воно пішло, Моніка замкнула двері. До ранку ми так і не заснули.

Колись я приймала наркотики й знала, на які феєричні шоу здатен мозок під їх діями. Проте зараз, я нічого не вживала. Таке не могло здатися! І той чорт, його ратиці, ні, це було насправді! Якесь внутрішнє відчуття переконувала мене в цьому.

Моніка думала про своє. Це стовідсотково той біс прислав Мару. Тільки вона ходить з тою мертвою головою — своїм помічником. Він почав залякування цієї бідолашної дівчини. Отже, біс обрав наступну її. Що ж. У нього свої справи, у неї свої.

Наталя куняла. Настав світанок. Моніка наливала каву. Раптом вона помітила свіжі чоловічі сліди коло дверей. Ніби хтось цнотливо потупцював на порозі кімнати. Вони злегка були покриті коринкою льоду та притрушені срібним снігом. На порозі… хтось, хто зміг переступити поріг! Здогадка вмить влучила в теплу надію. Швидко вскочивши, вона підбігла ближче, так, були сліди від босої ноги, крижані. Моніка стала на коліна та почала вдихати запах від них, один вдих, інший, так — так. Тепер ясно. Він підказував, де його шукати, вона закрила очі, вбираючи повітря. Коли відкрила, то сліди вже зникли. Такою я її й застала: на колінах, і здається, подруга нюхала підлогу.

— І як це розуміти?

— О Ната! — Радісна усмішка не сходила з її обличчя. — Доброго ранку! Чого ти так рано?

— Ну, по — перше я і не спала, майже, та і запах твоєї кави мертвого підніме! — На слові «мертвого» ми переглянулися. — Так що ти робиш?

— Це такий древній обряд, який позбавляє людину від хропіння. Ти думаєш, що я там винюхую? Ти ж хропеш, як борів, жах. Сил ніяких не має! — Мені стало ніяково, я насправді жахливо хропіла, може дійсно це обряд якийсь?

— Якщо це допоможе — я буду тобі вдячна. Проте краще б ти знала і якісь інші, захисні обряди.

— Ми не будемо про це говорити, ніколи.

— Згодна. — Нам обом хотілося якомога скоріше про все забути.

В цю саму ніч, фрау Грільда відпочивала в своєму кабінеті. Вона була одягнена в довгу чорну сукню з високим комірцем. Плечі туго стягувала м’яка шкіра. Пишний поділ сукні вкривав її ноги. Грільда сиділа на стільці. У відкрите вікно заповзла якась маса. Щось схоже на желе почало трансформуватися. З’явилася голова, круглий живіт, пухкі руки й ноги. Безформна маса стала пані Шовтенко. Вона тримала у руках декілька вбитих птахів. Дивлячись на Грільду, пані Шовтенко почала гризти свою здобич. Грільда з відразою споглядала за вечерею цієї істоти. Лице Шовтенко було забруднене залишками м’яса та крові, вона гарчала, як звір і зі смаком трощила їжу.

— Моя пані помирає, - сказала Шовтенко не відриваючись від вечері. — Пані помирає, так — так, помирає. — Слова перемішувалися зі сміхом та чавканням.

Що таке кохання? Що таке пристрасть? У кожного буде своя, особиста відповідь. У кожного своє уявлення і трактується воно по — різному. Але де та межа, яка відтинає шалену, нестерпну пристрасть від кохання? Як її побачити? Де знайти сили, щоб відмовитися від об’єкта свого бажання? Пані Пристрасть шаленою бурею охоплює тебе, туманить розум. Всередині тебе, в тому місці, на грудях, відкриваються якісь дверцята, котрі випускають назовні приховані бажання.