Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

В голосі дівчини пролунала насмішка. Вже згодом я дізнаюсь, що вона — Тигранова сестра, і він усіма силами намагався перешкодити її долученню до нашої компанії. Але не зміг. Бо Либідь хоч і була веселою та привітною, але мала дуже сильний характер. З усіх них вона мені подобалось чи не найбільше.

Дивовижним було те, що на її усмішку хотілось відповісти тим же. Я стримувалась.

А Всевлад — ні.

Від цього я мало не спохмурніла і подумки сварила саму себе. Либідь приємно зашарілась, коли він усміхнувся, а Тигран насупився ще більше.

Коли ми минули плато і спустились в долину, сонце вже досягло зеніту блакитного, мов гірське озеро, неба. З Всевладом ми б, може, ішли собі далі, але через супутників мусили зупинитись, щоб трохи перепочити.

— В Баргове нам разом іти не слід, — мовив Всевлад, коли усі розсілися просто на снігу. — Занадто примітна наша компанія. Не хочу пояснювати Аццо, звідки ви всі взялись.

— Хто такий Аццо? — спитав Тигран.

— Господар села, — відповів дарвенхардець. Я легенько зітхнула, готуючись до того, що хочу сказати. Вже певний час нав’язлива думка крутилась у мене в голові. Всевлад почув мій видих і поглянув запитально.

— Можливо, ти пішов би до Баргового сам? Скажеш, що вовки відійшли далі на південь, а я вирішила зробити ще одне коло прилеглим лісом, щоб... — почала я, а тоді раптом завмерла на півслові. — Всевладе!

— Що? — спитав той, дивлячись з нерозумінням. Усі витріщились на мене.

— Ми ж геть забули про вовків! Вони тут усіх зжеруть без нас!

Якусь мить ми вражено дивились одне на одного. Через події минулої доби і те, що Всевлад насправді провернув справу з моїм відрядженням сюди не через тутешні справи, ми геть забули про небезпеку, яку становила для Баргового вовча зграя.

— Я повернусь і доб’ю їх. — мовив Всевлад тихо. — А тепер скажи, що хотіла. Куди ти підеш з усіма?

— Це почекає. Спочатку треба зрозуміти, що робити з вовками. Ти сам не можеш піти, і чудово це розумієш. В такій справі потрібен напарник.

— Про яких вовків ви говорите? — вклинився знову Тигран. Я поглянула на нього.

— Довгий час на людей, які виходять за межі Баргового, нападають величезні вовки, що прийшли з півдня, — пояснила. — Це все дуже чудово, що ми з вами зустрілись і так багато напланували, але не можна просто так піти, не розібравшись із ними.

— Це такі вовки, як ми одного разу зустріли? — спитала Анна, поглянувши на Тиграна. Той кивнув і знову звернувся до мене:

— Скільки їх?

— Двоє. Було дванадцять, але Всевлад із попереднім напарником винищили майже всю зграю. Потім Ебові, моєму попереднику, відгризли ногу, і тому на заміну приїхала я. Ми мали добити зграю, але зустріли вас. Та не можна просто так поїхати і лишити Баргове без захисту. Вовки вбили багатьох сервусів. Тут потрібні дар...

— Невже дарвенхардка так опікується іншими? — зневажливо підняла брову Златодара. Я кинула на неї колючий погляд.

— Буває і така робота.

Либідь, що до того мовчала, раптом зосереджено потерла скроні і поглянула на брата:

— Ждан міг би цим зайнятися. Ми ж убиваємо великих хижаків, коли виникає потреба, правда? Бо якщо Всевлад і Ханна й далі займатимуться цим завданням, це неабияк нас затримає. А перебувати в прикордонні довгий час без руху — паршива ідея. Та ще й за таких холодів.

— Як він пояснить в Павутинні, для чого починати таке небезпечне полювання? Це не турбота наших мисливців. Хай дарвенхардці самі вирішують, що робити, — мовила сухо Златодара. Тарас тим часом щось тихо спитав в Анни і та заговорила до нього невідомою мені мовою. Вочевидь, пояснювала, про що розмова.

— Це нас затримає, — з натиском повторила Либідь і я відчула, що є не єдиною, хто почуває до брюнетки неприязнь.

— Ждан все зробить. Хоча він не надто любить займатись справами, що не стосуються Дикого краю, — мовив зрештою Тигран. — Але сказати йому про це має Стожар. Нікого більше він не візьме до уваги... Треба придумати, Анно, як тобі передати йому повідомлення, не вертаючись.

— Є інший вихід, — знову сказала Златодара, явно не збираючись поступатись.

— Я ж... — почав було Тигран.

— Годі! — раптом спересердя підвищила голос Анна, яка, схоже, не вперше спостерігала схожу суперечку. Я поглянула на неї — очі дівчини войовниче горіли, а щоки розпашілись від морозу. Вона була просто прекрасною.

Цікаво, я теж, коли серджусь, так виглядаю?

Хоча навряд чи я злюсь так чарівливо.

— Злато, договорюй, — мовила вона вже спокійніше.

— Ханна сказала, що Всевлад