Микола Іванович Біньківський - Війна очима дитини

подалася нагору, до траси Жмеринка — Станіславчик. Озирнувшись, завдав в’язку на плечі, пня залишив, пішов я дорогою до села. Трусила пропасниця, чи то виходив страх, чи холод, ледве добрався до хати, кинув в’язанку біля хати, відмовився від вечері, поліз на лежанку, накрився старим простирадлом, якийсь час лежав з відкритими очима, бачив ліс, страшних людей, чув гуркіт машин і тріскотню кулеметів, а потім провалився у темряву.

Прокинувся вранці, в хаті — пусто. Взяв мотузок і пішов у ліс, наче тягнуло мене щось до місця вчорашньої події. Сніг уже припорошив землю, а страшна могила чомусь була чорною, чи то здалося мені, чи й насправді вона «дихала».

З пустими руками повернувся додому. На порозі зустріла мати, глянувши на мене, занепокоєно запитала, що зі мною сталося. Захлинаючись словами, розповів, що бачив учора. Моє хвилювання передалося і їй, розширеними очима дивилася на мене, а потім спересердя мовила: «Носить тебе нечиста сила скрізь!».

Заходили до нас румунські вояки, вимагали яйця, сало, хотіли забрати якось фланелеве одіяло, та мати вблагала, залишили. Оженився Павло, пішов у прийми. В жнива 1943 року мати брала всіх нас на роботу в колгосп, кожен щось там робив, на обід давали борщ і кашу, я відтягав линку під час обмолоту пшениці.

Настали різдвяні свята 1944 року. Дванадцяти страв не було, але була кутя, засолоджена юшкою з цукрових буряків, вареники з капустою, млинці та узвар, теж з цукровими буряками. Під час вечері почули гарматні постріли десь за містом, спалахи вогню. Вдень по селу пішли чутки про те, що радянські танки прорвалися під Жуківцями, але були відбиті німцями, екіпаж загинув, чув, що врятувався один танкіст — В’югін, добрався до своєї частини, після війни приїжджав у село, дякував людям, що допомогли йому в страшну годину. Ще два місяці були окупанти. Румунські вояки щезли, місто і залізниця була в руках німців. На початку березня якось пішов за дровами у Хребетець — лісок за пороховими складами. На узліссі побачив худющу і кульгаву кобилу — на стегні у неї була рана. Підійшов до неї, вона довірливо потяглася до моїх рук, накинув на шию мотузку, повів додому з думкою: відгодую, будемо весною орати город.

Мати, брати і сестри зраділи, всі діставали десь трохи сіна, соломи, буряків, мати горілкою промивала рану, чимось засипала, і рана почала гоїтись. Тричі на день я її поїв, відрами на коромислі носив воду від Чаплів, з долини, що тяглася аж до порохових складів.

Вранці 16 чи 17 березня, взявши відра, пішов по воду. Спустився з гори і почув кулеметні черги, глухі гарматні постріли. «Це десь далеко від нас, біля заготзерно», — подумав. Коли повернувся, біля нашої хвіртки стояла молода сусідка з матір’ю, розповіла, що в одному з приміщень порохових складів повно зерна, вже люди ходили, охорони — ніякої, запропонувала і мені йти з нею, я погодився, але мати протестувала: яке зерно, он чути стрілянину, треба ховатися. Та я настояв на своєму: кобилі потрібне зерно. Домовились: мати з молодшими дітьми піде до Заячихи — її хата в центрі села, міцна, під нею льох, коли я повернуся — прийду туди ж.

У сусідки був наймит, мій ровесник, єврей, він втік з гетто, а вона видавала його за свого родича, сироту. Взявши мішки, направились до порохових складів. Дійшли до Черемховських, на перехресті біля їх хати побачили двох дядьків у фуфайках, на шапках у них були червоні зірки, на плечі у одного — планшет і в руках бінокль.

— Йди-но, синку, сюди, — покликав він.

Зайшли у двір, другий приніс драбину, приставив до хати, перший наказав лізти по солом’яній покрівлі до самого комина, дав свій бінокль, наказав добре роздивитися, що діється у місті біля вокзалу, на залізниці. Наказав дуже не висовуватися з-за комина. Було похмуро, спочатку я нічого не бачив, а потім все ж розгледів біля локомотивного депо і станцією метушню, дим, спалахи вогню, стрілянину чули всі. Наказав дядько злазити, а не хотілося. Та наказ є наказ, зліз, розповів, як умів, про все, що бачив. Пішли дядьки в хату, а ми попрямували до складів. Ніде — нікого, зазирнули у відчинені двері одного з сараїв і побачили, що він був засипаний пшеницею. Набрали ми свої мішки, хотілося якнайбільше, та не під силу. Вже виходили, коли під’їхав на коні якийсь чоловік в накидці на плечах — як у Чапаєва, якого бачив ще до війни у кіно. Він зіскочив з коня, прив’язав його до ручки дверей, запитав, що ми робимо тут. Завдав мішок на плечі Вірі, а нам наказав йти за ним. Неохоче висипали ми зі своїх мішків зерно, пішли. Зайшли за стіну великого ангару, незнайомий поставив перед нами завдання: дійти до переїзду біля заготзерна, тютюнової фабрики, міського кладовища, все розвідати і доповісти йому, йти поодинці. Попередив — не тікати, бо знайде і «пришиє».

Дядечко серйозний, на вітер слів не кидає. Пішли ми разом по дорозі, звернув я в одну сторону, він у другу. Посипав мокрий сніг з дощем, гукнув я товариша, щоб почекав мене. Зробив з мішків «ворки», накрили ними голови і плечі і знову розійшлися.

Добрався до заготзерна. Під стіною лежав вбитий німецький солдат, живих — ні душі. Щось горіло в іншому кінці зерносховища, стелився їдкий дим. Зазирнув ще в одні двері і побачив, що приміщення було заставлене ящиками, в яких були напої. Почув чиїсь несміливі кроки, оглянувся — аж то мій напарник, йому зрадів, сам став навпочіпки, наказав йому стати на плечі, дістати з верхнього ящика кілька пляшок. Наклейки німецькою мовою, що в них — невідомо, прийшлося відбити горловину однієї з них, покуштували — щось солодке, смачне і міцне.

Поклали по кілька пляшок в мішки, манівцями попрямували до складів. Біля рову лежав німецький карабін з розтрощеним прикладом. «Не біда, — подумав, — приклад можна й самому зробити, аби стріляв...»

На домовленому місці