Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— Це я і мушу дізнатися. Але боюся.

— Чого ти боїшся?

— Що я не сподобаюся тим, хто назовні.

Струмки води течуть лісами Бекомберґи, усе тече через повінь після рясних весняних дощів. Едвард стоїть біля вікна, дивиться на парк. Там нікого немає, у кронах дерев гуляє легкий вітер, ніби їх торкається невидима рука. Усі пацієнти зараз в їдальні, крім Їма, який залишився після закінчення консультації.

— Я сумую за домом.

— І як ти собі уявляєш своє перебування вдома?

— Не знаю. Тобто, я про це не думав. Людина ж усюди тягне за собою своє нещастя.

— Ти вже не можеш повернутися до Лоне.

— Я знаю.

— І де ти мешкатимеш?

— Не знаю. В готелі. Напочатку. Поки що.

— А далі?

— Далі? Не знаю. Знову буду випивати.

— І як ти собі це уявляєш?

Їм широко усміхається.

— Хочеш знати?

— Так.

— Думаю, це буде прекрасно. Перш ніж потрапити сюди, я вирішив напитися до смерті. Я думав, що це станеться швидко.

Після обіду Їм іде за Інґер Фоґель до кімнати з медикаментами. Він любить там бувати; без таблеток, які там зберігаються, його душа погасне. Щойно зайшовши до кімнати, Інґер Фоґель скидає дерев’яні черевички і підтягує до стегон білий халат.

— Відкрий шафку, — шепоче він і розпускає її волосся, стягнене у вузол, який важко звисає на потилиці.

— Чому я маю це робити?

— Бо ти мене любиш, бо надто сильно хочеш мене, бо ти знаєш, якою є справжня любов.

Запах крохмалю від її лікарняного халату змішується із запахом камфори і морфіну, вони стоять у полі напруги, бажання і стримування, Інґер Фоґель весь час тримає руку на ручці, щоб відчувати вібрації від ключа в замку.

— Справді?

— Так, саме зараз — так.

Ніби несвідомо вона відкриває шафку і дістає маленьку пляшку з коричневою рідиною, що нагадує сонячне затемнення, і коли ліки нарешті змішуються з кров’ю і розходиться далі нервами, здається, ніби всередині нього розгортається віяло. Світло, зосередженість, легкий сонячний свист під шкірою. Пусті строкаті очі Інґер Фоґель синіють і стають глибшими, шкіра на шиї і під пахвами, яка щойно під його руками відчувалася в’ялою і пористою, раптом виглядає пружною і живою.

— Інґер, яка ти красива, — шепоче він. — Неймовірно красива.

Віта стоїть біля вікна. Спиною до світла, тінь закриває обличчя. Лише він не спить, крізь жалюзі пробиваються перші промені світанку. Сонце завжди повертається до нього, це сталося й цієї ночі. Як і колись, вона одягнена у свою стару сукню, ту, з блідо-блакитного шовку і перламутру.

— Їммі. Я передумала. Я хочу повернутися до вас.

Їм ще більше натягує на себе ковдру.

— Це неможливо, Віто. Ти ж знала про це, коли пішла? Інакше ти цього не зробила б.

Вона повертається спиною до нього і, відкривши щілину у жалюзі, впускає до кімнати смужку світла.

— Але я не хотіла померти, лише зникнути на якийсь час.

— На якийсь час?

— Так. Я не розуміла, що таке вічність.

— Тепер тобі це відомо.

— Я не знала, як воно буде без вас.

Їм натягує ковдру на голову, ховаючи обличчя у теплій темряві.

— Не думаю, що сьогодні він спуститься, — каже Лоне, захлопуючи книжку і підводячись.

— Чому він не прийде?

— Може, йому потрібно побути самому.

Люди на вулицях плачуть. У метро дивний настрій, на місці вбивства лежать замети зимових троянд.

— Не думаю, що йому до снаги зараз зустрітися з нами, не думаю, що він здатен когось зараз бачити.