Ольга Деркачова - Крамниця щастя

Марині — так це з самого ранку бачити Олексія. Вирішено! Просто не піде. Нічого він їй не зробить. Марина залізла з головою під ковдру й спробувала подивитися який-небудь гарний сон.

На перерві прилетіла Наталка:

— Ну ти даєш, подруго! На таке наважитися! Навіть Іра не змогла би до цього додуматися.

— Що? До чого додуматися? Поясни нормально. Я нічого не розумію.

— Тримай свої джинси, — Наталка кинула їй пакет. — Більше не губи свої речі. А то будеш довіку ходити в цьому симпатичному платтячку з камінцями. І крила ще не забудь почепити!

— Звідки мої речі в тебе?

— Олексій Степанович передав. Дожилися! Хіба порядні дівчата забувають у хлопців свій одяг? Чи ти його напам’ять залишила?

— Та то я мала перевдягти костюм феї, але так і йшла через місто, бо не хотілося заходити в офіс для цього. Зустріла Олексія Степановича, він допоміг нести пакет. Так джинси в нього й залишилися.

— Ну-ну, — скептично хмикнула Наталка, — забула, кажеш, випадково.

— А ти чого нишпорила?

— То не я, то Ірка.

— Ще краще!

— Він спитав, де ти. Я сказала, що захворіла. Він спитав чим. Відповіла, що то жіночі проблеми — чоловікам так найкраще пояснювати, одразу відпадають будь-які подальші запитання.

— І відпали? — посміхнулася Марина. Вона уявила обличчя дівчат, коли Олексій передав їм її речі.

— Відпали. Просив переказати тобі вітання й передати пакет. А ще просив, аби ти не була такою забудькуватою, бо хтозна, що ти можеш забути наступного разу. Що він мав на увазі?

— От свиня! — прохопилося в Марини.

— Чому? Порядний хлопець, одяг тобі повернув, а міг і не повертати, — засміялася Наталка.

— Ну так. Дуже йому потрібні дівчачі джинси! — зіронізувала Марина й зазирнула в кульок.

— Марино, у вас щось було?

— Не було, — запевнила Марина подругу.

— А одяг? — не повірила Наталка.

— Невже ти думаєш, якби щось було, він би отак демонстративно при всіх передавав щось мені? Або я би не перевдягнулася в нього? Не йшла би я тоді в гуртожиток у фейському костюмі. Ну подумай сама!

— І справді. А ми вже з дівчатами думали-гадали, що ж там у вас таке сталося. Ірка такі версії висувала, що... Я казала, що ти ночуєш у гуртожитку, але мені, звичайно, ніхто не повірив.

— Хай не вірять. Якщо вони вважають, що я ночами швендяю вулицями міста, ходжу в такому вигляді на побачення, то хай собі так і далі думають. Мені все одно. Я нікому нічого не зобов’язана доводити.

— Марино, але що трапилося?

— Нічого. Я тобі вже пояснила. У нас нічого не може бути. Він викладач, я студентка, — Марина почала вдягатися в щойно принесені речі.

— І ти гадаєш, це серйозна проблема? — не відставала Наталка. — Подумаєш, викладач. Ти ж не все життя будеш його студенткою. Наступного року в нас математики не буде, тож він не буде твоїм викладачем.

— Я так не думаю, а він думає, — відповіла Марина. — Пробувала його переконати, що це немає значення, але в нього інша думка. Говорить, що буде незручно, що почуватимемося незатишно. Може, і справді, воно буде якось неетично. Не знаю. Складно це все.

— І що ти будеш робити? Так і залишиш усе?

— А нічого. Подумай сама, що я тут можу зробити? Житиму, як і жила до нього. Не вішатися ж йому на шию! Треба мати якусь гідність. Не хоче, то не хоче. Я нав’язуватися не буду.

Марина пропустила ще одну математичну лекцію. Олексій нічого не сказав. Тільки коли зустрів на коридорі наступного дня, спитав, як її здоров’я.

— Погано, — роздратовано відповіла Марина.

— Що таке? — злякався Олексій.

— Помираю від кохання! — крикнула дівчина й швидко пішла геть — тільки зацокотіли каблучки.

Її серце шалено калаталося, але що з того? Хай собі калатається. Він її не любить, ще й знущається з неї. Можна подумати, його насправді цікавить її здоров’я. Якщо б цікавило, — не відштовхував би її.

Але на пару довелося таки піти. Бо ж скільки можна вдавати вселенську образу! Наталка її переконала, що краще прийти і вдати, що нічого не відчуваєш. А він хай мучиться. Хай побачить, що їй байдуже до нього, як і йому до неї.

Марина так і зробила. Сиділа на парі з байдужим виглядом, тільки крадькома позирала на Олексія. Він викликав її до дошки. Вона плуталася, не могла розв’язати задачу. Він прочитав їй мораль про те, як то погано не відвідувати регулярно заняття. Спитав, чи були для цього поважні причини. Марина опустила голову. Проте Олексієві було цього замало.

Він спитав, чи має вона якісь пояснення своєї нелюбові до математики. Марина мовчки опустила голову ще нижче. Чи, можливо, це нелюбов до викладача, —