Ольга Деркачова - Крамниця щастя

продовжував діставати її Олексій. Тут Марина не витримала, жбурнула крейду на підлогу, схлипнула й вибігла геть.

Наталка потім розповіла, що Олексій стенув плечима, підійшов до дошки й пояснив задачу. Так, наче нічого не було.

На роботі було не легше. Якісь такі замовлення потягнулися. Одне сумніше за інше. Замість того, аби бачити усмішки, Марина частіше бачила сльози. А якось Марина в костюмі листоноші передала якійсь дівчині віршоване привітання на величезній листівці. Вийшло справді красиво й несподівано. Але... Та дівчина подумала, що автор привітання — інша особа. А коли дізналася, хто автор, дуже засмутилася. І прошепотіла: «Не він. А я так чекала».

Марина не вдавалася в деталі, тицьнула листівку й пішла геть. Їй би зі своїми почуттями розібратися, не те, що з чужими. Та й що вона може порадити в цій ситуації. Зрештою, це не її справа.

— Головне — не перейматися проблемами клієнта, — вчив її напарник Микола. — На всіх тебе не вистачить. Спокійно роби свою роботу, отримуй гроші — і все. Виходь з офісу — і забувай про роботу. Бо інакше буде дуже важко. Інакше можеш не витримати.

— Я намагаюсь, але поки що не дуже виходить. Це ж живі люди! Я потім чую їхні голоси, бачу їхні засмучені очі.

— Нічого, це практика. Я спочатку теж іноді не міг. А потім навчився. Тепер для мене це звичайна робота.

— А що було найважче?

— Стрибати в костюмі клоуна перед напівп’яною компанією.

— Та ну!

— Уяви! Старі діди й баби — і тут клоуна їм захотілося. Шефиня пояснила, що буде корпоратив і треба буде кілька фокусів показати. Після того корпорати-ву думав, що піду геть із роботи. Але куди діватися, коли не маєш диплома? Так, як тоді, мене ніколи не принижували.

— У мене інше — якось вічно потрапляю на нещасливих людей, яким для щастя потрібні не феї, а близькі люди.

— Зате хоч не принижуєшся, — пробував утішити її Микола. — Це вже легше. Співчувати легше.

— Це точно.

— Ти працюєш завтра? — спитав Микола.

— Ні. Завтра субота. Мушу дописати курсову, бо в понеділок здавати. Відпросилася. Але в неділю — від самого ранку. Є кілька замовлень. А ти?

— Я також. Тоді до неділі? У нас там є спільне замовлення на клоуна й клоунесу. Не забудь.

— Бувай.

Марина залишила на роботі костюм феї, перевдяглася й поповзла додому. Скоро закінчиться весна, дівчата роз’їдуться, і вона залишиться сама на весь гур-тожитський поверх. Цікаво, як улітку буде з роботою? Мабуть, буде багато дитячих свят на природі. У парку з дітьми, певно, легше. Цікаво, а що робитиме влітку Олексій? Так. Стоп. Вона пообіцяла собі не думати про нього.

У гуртожитській кухні було людно — час вечері. Наталці вдалося через півгодини відвоювати місце біля плитки, і тепер вона ретельно мішала картоплю, боячись відійти хоч на секунду (бо ж одразу займуть місце!).

— Де ти бродиш? — накинулася вона на Марину. — Неси швидше тушонку, бо, як відійду від плитки, більше не пустять.

Марина принесла банку.

— Бачила Лідиного нового хлопця? — спитала Наталка.

— Якого вже за цей місяць?

— А хто їх рахує?

— Вона, мабуть, не винна в цьому.

— А хто винен?

— Так буває, коли дуже наполегливо шукаєш свою долю й ніяк не можеш знайти.

— Марино, скільки тобі років? До чого тут пошуки долі?

— Може, вона вибирає, вибирає, бо хоче знайти найкращого.

— Ой, не сміши. Такі пошуки тільки випалюють душу.

— Яка ти патетична, Наталю!

— Це правда. Чим більше хлопців, тим більша порожнеча в душі. Інакше й бути не може, — твердо сказала Наталка.

— Тому ти ні з ким не зустрічаєшся?

— Розумієш, хочу аби в мене було все вперше й лише з одним.

— Але ж так не вгадаєш.

— Я вгадаю.

Дівчата потягнули сковорідку з картоплею до кімнати. На них ледве не налетів якийсь хлопець. Наталка дивом встигла порятувати сковорідку від падіння:

— Ти подивись, навіть не вибачився, — обурилася вона.

— А це хто?

— Лідин хлопець.

— Симпатичний.

— А уявляєш, яким би він був симпатичним у смаженій гарячій картоплі? — засміялася Наталка.

— Ліда вбила б нас. Сказала би, що чіпляємося до нього.

— Ще би! Красень у тушонці й смаженій картоплі!

У неділю Марина з Миколою мали грати клоуна й клоунесу. Будинок знаходився за містом, але добре, що туди їздили маршрутки. Вони опинилися перед триповерховим будинком. За ґратованим парканом було видно величезне подвір’я, прикрашене кульками й квітами.