Галина Бабич - Тюті

Олесь Лупій. До університету він трохи вчився на медика. Вчасно надав першу допомогу. А тоді місяць у Саках, у райлікар-ні. Загалом я ту Галю трохи не полюбляла, але тоді дуже співчувала.

Цікавіше було наступного року на Кіро-воградщині, у Великовиськівському районі. Місиво чорнозему, бурти картоплі і куратори — Андрій Олександрович Білець-кий і Тетяна Чернишова, двоє закоханих в античність і одне в одного. Вони тоді щойно побралися, і їхній медовий місяць збігся з кураторством у нашому трудсеместрі. Між собою наші куратори спілкувалися латинською та грецькою мовами не менше, ніж рідною, А ще за допомогою цитат і віршів. Вдягнені були по-фронтовому, у військових одностроях кольору хакі. Т.Чернишова з букетиком польових квітів, А.Білецький з томиком античної поезії.

Бригадир одразу зрозумів, що наші керівники не дуже тямлять у сільському господарстві, і тому встановлював для нас, як нам здавалося, надлюдські норми. Ми обурювалися, але ж не хотіли засмучувати закоханих викладачів, яких ми любили й поважали.

— Це знущання з бідних студентів. По три сотки картоплі на день, — увірвався терпець у поета Феді.

— А що таке сотка? — перепитав куратор. Федя й сам не знав, але впевнено сказав: — Багато.

— Гаразд, — переговорю з бригадиром, — пообіцяв професор.

Чи говорив він з ним, чи ні, але метико-вана Клава Доцик винайшла "обхідний маневр": "Треба бригадира задобрити самогонкою". Подіяло! Норми стали "людськими", і ми відробляли свій трудодень. А взагалі ми "вколювали", особливо хлопці на буртах. Знаєте, що таке "буртувати"? Краще не питайте. Надто у хлопців, бо почуєте таке, чого ще не чули.

Найприкметнішою подією у колгоспі на Кіровоградщині були наїзди професора І.П.Кучеренка, призначеного контролювати хід сільгоспробіт у студентському виконанні. Це з його ініціативи влаштовувалися унікальні змагання серед дівчачої половини.

— Хто краще з дівчат принесе з криниці два відра води на коромислі, тому додам півбала на екзамені з української мови!

Той, кому довелося вчитися у професора Кучеренка, пам'ятають його вимогливість і принциповість. Боженьку мій! Як же ми старалися підкорити те кляте коромисло! Особливо киянки, професорські доньки. Треба віддати належне тогочасній університетській справедливості: у колгоспи їздили всі без винятку студенти, тобто й діти викладачів, деканів, секретарів парткому і навіть проректора університету професора П.П. Удовиченка... Ой-ой! Хтось стукає у двері. Певно, латиніст із поетом Федєю.

— А ми вже давно чекаємо на вас. "У нас тут, як на війні, тільки не вбивають", — кімната вибухає реготом, а латиніст нібито ніяковіє. Чи то нам здається.

До викладачів, що приходили до нас у гуртожиток, ми завжди ставилися з повагою і цікавістю, бо, як і в колгоспі, в поза-академічний час вони ставали іншими, ближчими, не такими офіційними, як в аудиторії чи на зборах. Хоча, як на сьогодні, дистанція між викладачем і студентами була більш відчутною.

Нареготавшись досхочу біля відкритих дверей, перейшли до столу, почали вмощуватися на ліжках, стільців не вистачало, бо на наш регіт у кімнату один по одному посунули сусіди. Латиніст постав перед нами ще в одній іпостасі, неабиякого знавця українського фольклору, затягнувши несподівано:

Потім факультетський поет Федя засипав нас віршами українських класиків, своїми власними та однокурсників — членів літературної студії. Тоді враз зупинився:

— Що це я все вірші та вірші. Зараз буде проза про студента Цубу і доцента Трояна. Слухайте, тюті, бо ви завжди найцікавіше пропускаєте.

Поет Федя мав феноменальну пам'ять і неабиякий хист художнього домислу. Цу-ба — це наш однокурсник, а вчорашню лекцію доцента Трояна ми справді прогуляли. Тож нашорошили вуха.

— Троян учора був в ударі. Цуба також. Послухайте, чим це обернулося:

Розпочав доцент свою лекцію ефектно:

"Сила людського духу в епоху європейського Ренесансу сягнула таких висот, яких вона не могла сягнути раніше в тероризованій інквізицією Європі". В аудиторії, окрім вас, тюті, — "повний аншлаг", студент Цуба, як завжди, на своєму місці, на дошці поганих слів немає. "Як же сьогодні славно!" — подумав доцент Троян. І раптом ліворуч від кафедри, на підлозі доцент побачив довгастий чотирикутний папірець. Це, тюті, був не папірець. Це була купюра — 100 крб. Доцент і далі ще натхненніше продовжував лекцію. Але час від часу його погляд падав донизу. " Ні-ні, ці земні помисли не для мене, не для моєї дзеркальної душі", — так доцент подумки відганяв від себе спокусу. Але безуспішно. "Що б воно означало? Якби за цією кафедрою опинився Данте чи Петрарка, чи ходили б вони навшпиньки навколо злощасної купюри, як оце я? Яка бридота в голову лізе. Мораль і етика — кредо педагога. Але ж муляє!"

Він перебіг очима по перших рядах слухачів, погляд його раптом упав на Цубу, і його, мов ножем, різануло:

"Ця підступна пастка, мабуть, справа його рук. Студенти — народ жорстокий. Вони, напевно, усім викладачам підкидали: "візьме — не візьме; візьме — не візьме". Тільки всі мовчать.. Мовчатиму і я. Але ж де йому (погляд на Цубу!) взяти 100 карбованців (погляд на купюру!)? Це ж великі гроші (погляд на купюру!), половина доцентської зарплатні. Мабуть, фальшиві (погляд на Цубу!). Ну, чого воно мені так муляє?!"

— Так-так, тюті! А поміж цими позирками та міркуваннями Троян продовжував викладати своє бачення Ренесансу, — завважив