Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

йому довіряли тільки складати його), про собаку, яка прибилася казна-звідки й розорювала монастирський курник. Живе життя в його фізичній суті, це прекрасне Боже Творіння, засвоювалося тут в ідилічній формі, що виключала будь-яке презирство до плоті, саме протиставлення духу тіла, як чогось гидкого, здавалося недоречним.

Немає нічого дивного в тому, що саме під керівництвом Любомира Гузара УГКЦ сформулювала свою екологічну програму й вивела її у практичне русло. Справа не лише в дусі часу й «зеленій моді», але у власному досвіді «природного життя». Говорячи про екологічні питання, Блаженніший завжди повертається до свого життя в італійському монастирі, де він, за його словами, «пізнавав природу».

«…Я відкривав природу, одночасно наближаючись до неї. Коли ми говорили з сусідами про різні проблеми, пов’язані з господарством, там було щось, чого в місті я ніколи не відчував, — стабільність. Господарство тісно пов’язане з порами року і з зовнішніми обставинами, як-от із погодою. Говорити про погоду для містян — це розмова ні про що. Інша річ у селі, тут такі бесіди мають зміст. На господарстві люди звикли говорити далеко наперед: вони знають, чим займатимуться в червні, чим — у листопаді, а чим — у березні. У зовсім інший, відмінний від міського, спосіб сприймається те, що за літом прийде осінь з її переліком робіт, небезпек і задоволень. Потім зима — і це не просто «випаде сніг», а все решта відбуватиметься так само, це ґрунтовно змінить життя. А потім весна — і це будуть знову великі зміни в житті, але неважко собі уявити які. Це дає виразне відчуття тяглості або стабільності матеріального світу, яку люди цивілізації перестали відчувати. То був гарний період мого життя, і тому я, можливо, щось ідеалізую. Але тут важливим є те, як людина (наприклад, я) створює власне уявлення про природу і, відповідно, екологію».

У цій ідилії Блаженніший захоплюється ідеями відродження глибокої духовної традиції чернецтва. У цьому гармонійному поєднанні тварного й духовного для нього не тільки не було протиріччя — навпаки, велич видимого, фізичного втілення Божого задуму лише підтверджувала його містичну глибину, відкриту духові.

Відповідальність та ентузіазм, із яким Гузар-чернець підійшов до свого служіння, належно оцінив патріарх Йосиф. Він довірив піклуванню отця Любомира студитський монастир «Студіон» у Кастель-Гандольфо, поблизу Рима, а незабаром і весь студитський орден за межами України. І тепер уже як керівник ордену, в опіці над мережею студитських монастирів та в їхній потребі, архімандрит Любомир Гузар знову подорожував по світу.

Отець Любомир зі своїми братами вивчав і наслідував ідеали Феодосія Печерського й Теодора Студита. Цей ентузіазм не вигорів із часом — Блаженніший і в Україні присвятив розвитку монастирського життя багато уваги. Попри те, що чернецтво з його відірваністю від реального життя сучасної людини викликає найбільше нерозуміння й недовіри з боку секулярного[12] світу, на думку Любомира Гузара, воно не підлягає сумніву, бо є підвалинами церкви. Його турбує те, що не надто багато молоді стає на шлях чернецтва — і не лише тому, що немає з кого обирати єпископів. Чернецтво є тим середовищем, яке спрямовує левову частину своїх сил на вивчення та збереження суті християнського вчення. Воно поєднує в собі риси лицарства з його ідеалом беззавітного служіння і безперервну молитву, перебуває водночас у світі, на земній батьківщині, і в безпосередньому єднанні з Батьківщиною Небесною. Сенс чернецтва — у цьому поєднанні землі та неба.

У патріархові ця єдність утілюється з надзвичайною чіткістю — йому вдається органічно «належати обом контекстам». У його особі ми маємо справу з доволі несподіваним для нашої секулярної культури трактуванням образу «лицаря-ченця». З літератури і кіно перед нами постає досить широка палітра хрестоносців, міфічно-містичних тамплієрів, розенкрейцерів і масонів, «чорних гвардійців Ватикану», сірих і червоних кардиналів тощо. Але, як доводить приклад Гузара, цими кольорами й відтінками палітра не обмежується. Образ лицаря-ченця залишається остаточно не вичерпаним і загадковим.

Розділ 5. Свячення — таїнство і таємниця

1977 року в студитському монастирі «Студіон» сталася подія, яка завдала чимало незручностей усім учасникам і зацікавленим, але без якої не мислиться історія Української греко-католицької церкви. 2 квітня 1977 року отця Любомира Гузара разом із двома іншими священиками — отцем Степаном Чмілем і отцем Іваном Хомою — таємно висвятив на єпископів патріарх Йосиф Сліпий. Ось як згадує про ці події ще один їхній учасник, культова особа серед українських греко-католиків, отець Іван Музичка.

«Наприкінці літа 1976 року отці Любомир Гузар, Іван Хома, Степан Чміль та я — найближчі співробітники Блаженнішого — стали перед ним. Він — як грім із ясного неба, без будь-якого попередження по вступній молитві спокійним без пафосу голосом повідомив: те, що скаже, мало залишитися таємницею. Так само спокійно Блаженніший промовив далі:

— Я хочу вас чотирьох висвятити на єпископів.

Ми не вірили нашим вухам і на місці остовпіли!

— Яка ваша думка? — спитав Йосиф Сліпий.

Найпершою була відповідь отця Любомира. Він спитав:

— Чи папі буде відомо про це, і як воно буде по закону?

— Ви не журіться, — відповів на те патріарх, — я все беру на себе; це моя справа, а ви ні в чому не відповідальні. — Зробивши паузу, Блаженніший продовжив: — Так колись поступив митрополит Андрей, створивши чотири екзархати-єпископства. Звідки я знаю, скільки буду ще жити? Чекати більше не можу, я все обдумав. За каноном я маю право, свячення будуть важні, і всю відповідальність за це я беру на себе.

Коли патріарх спитав у священиків їхньої згоди на свячення, Любомир Гузар сказав:

— Це велика відповідальність, вона вимагає серйозних роздумів, молитви…

Йосиф Сліпий не дав йому закінчити думку:

— Я таке сам пережив, і ще в гірших часах (грудень 1939 року), ніж зараз. Коли я казав митрополитові Андрею Шептицькому, що не можу брати на себе такої відповідальності, він мені на те відповів: „Більшою відповідальністю є відмовитися, ніж дати згоду“.

Після цих слів отець Любомир сказав патріархові:

— Як Блаженніший того бажає, якщо так треба, якщо я гідний того, то погоджуся, як така Божа воля!»

За спогадами отця Івана Музички, який тоді відмовився приймати хіротонію[13], після всіх необхідних приготувань обряд провели в таємниці, у якійсь особливій напівдомашній, напівкатакомбній атмосфері. «Ми майже не говорили, а коли говорили, то пошепки. Атмосфера була напружена, але невимушена. Щось подібне, як у „підпіллі“ — зі святочністю, великою літургічною повагою, без жодного почуття тріумфу. Усі були трохи нервові чи радше зворушені».

Хіротонія відбулася за межами Рима, у містечку