Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

манери спілкування, свободи й несвободи мови і взагалі «життя слів». Цей талант настоятеля приходу Пресвятої Трійці помітив і належним чином оцінив патріарх Йосиф. Згодом отець Любомир стане його «послом».
* * *

Хоч яким було перше враження отця Любомира від патріарха, уже 1969 року він опинився поруч із Йосифом Сліпим у Римі.

До італійської столиці майбутній патріарх приїхав закінчувати богословські студії, пов’язані з вивченням спадщини східної церкви. У Нью-Йорку він не зміг знайти для цього можливості, але вона була в Римі, де отець Любомир побував на освяченні собору Святої Софії. Поділившись із патріархом своїм бажанням учитися далі, Гузар заручився його підтримкою у намірі перебратися до Рима. Йосиф Сліпий — освічена людина, колишній ректор богословської академії — високо ставив науку і цінував людей, готових навчатися. Окрім того, отець Гузар був саме такою людиною, яку патріархові хотілося мати «під рукою», у своїй команді.

«Блаженніший Йосиф хотів, аби я свою увагу спрямував на папу Климента, який помер на теренах України, — згадує патріарх Любомир. — Але то він хотів, а я більше цікавився Шептицьким. Я мав не дуже щасливий досвід щодо співжиття православних і католиків, і мене цікавило, чи не могло би бути якось інакше. А окрім того, мене цікавив особисто митрополит, бо я мав нагоду зустрічати священиків та мирян, які його знали й оповідали про нього. Я сам раз у житті його бачив (я тоді був малий хлопець), але не мав нагоди чути його, тим більше спілкуватися. Блаженніший Йосиф став його наступником, вони були дуже різні особистості, але поділяли ту саму візію церкви. Дещо з того, що я зрозумів про церкву, було сформульоване Шептицьким, але передане через Сліпого. До того ж, у Блаженнішого Йосифа було багато матеріалів, що лишилися від Шептицького, і я мав нагоду їх вивчати». Отже, вибір теми дисертації не був ані випадковим, ані суто академічним.

Ідеї Шептицького, відрезоновані ІІ Ватиканським собором, відіграватимуть велику роль у діяльності майбутнього патріарха у звільненій Україні. Поки що ж навчання в докторантурі й тема дослідження цілком вписувалися у «план Сліпого» з розвитку греко-католицької церкви, вивчення її ідей, утвердження традицій та усвідомлення її місії.

Про своє навчання і викладацьку діяльність у Папському Урбаніанському університеті, а також про наукову роботу Блаженніший зазвичай згадує побіжно, хоч і мав у цьому успіхи, а його професор бачив у ньому людину, якій зможе передати кафедру. Проте, за визнанням самого Гузара, він не міг повністю віддатися науці, бо постійно перебував у роз’їздах у патріарших справах. Він був посланцем.

«У Римі я мав нагоду зблизька знати Блаженнішого. Але я дещо інакше дивився на світ, як він. Я не був з того покоління, яке він представляв. Та різниця поколінь дуже виразна. Він був велика постать, і я розумів, наскільки він більшій від мене. Це ж був великий сповідник віри, для нас це багато важило. Була група священиків, які вважали, що він непомильний, що все, що він робить, він робить якнайкраще. Я до них не належав. Я інакше розумів підхід до людей. Утім, я старався підтримувати його ініціативи».

Блаженніший доручав Любомирові Гузару залагоджувати певні справи — стосовно Товариства святої Софії, Католицького університету тощо. Отець радо те робив. Намагався якнайкраще сповнювати ті доручення, підтримувати зв’язок із громадами. Загалом доводилося дуже багато їздити і пояснювати в різних місцевостях, що саме Блаженніший старається зробити. Люди не розуміли. Десь щиро, десь і не хотіли розуміти. Тоді Гузар їхав і роз’яснював бачення Блаженнішим церкви та її потреб.

Географія вражає: Європа, обидві Америки, Австралія. Коло спілкування також досить широке: від президентів латиноамериканських країн, які давали дозвіл на заснування монастиря, до колег за священицьким служінням, які не дуже розуміли ініціатив патріарха або просто не поспішали до них приєднуватись, бо непогано почувались у своїх ізольованих нішах.

«Діти війни», які хотіли стати солдатами і мріяли про армію, набували переважно мирних професій. Хлопчик, який мріяв про мирну професію священика, опинився по суті на умовах воєнного стану: він ішов туди, куди було потрібно, і робив те, що було слід. Він служив.

* * *

В Італії майбутній патріарх знайшов те, що шукав, здається, із дитинства, — можливість повністю присвятити себе церковному служінню. Тут Любомир Гузар занурився у монастирське життя із завзяттям людини, що віднайшла нарешті свою стихію. Спроб пов’язати своє життя із монастирем у майбутнього кардинала було кілька. Перша — ще за часів воєнного львівського дитинства, і тоді відмова настоятеля прийняти хлопчика до монастирської школи стала для Гузара якщо не травмою, то викликом. Удруге він міркував приєднатися до ордену редемптористів уже в США, під час навчання в семінарії, але, за його словами, «це було не дуже серйозно». Зрештою, на той час він не мав чітко визначеного прагнення стати саме ченцем — він хотів стати священиком. Після висвячення Любомир Гузар задумався про чернецтво всерйоз, але ні в США, ні в Канаді не знайшлося громади, яка захотіла або змогла би його прийняти. Свою мрію про монастир йому вдалося здійснити тільки в Італії. Приїхавши сюди, він, за порадою патріарха, приєднався до студитів[10] у монастирі в Гроттаферрата. ­Патріарх Йосиф намагався відродити й розвинути студитські монастирі — це була частина його загальної праці з відродження й розвитку церковного життя греко-католиків за часів переслідування. Новіціат Гузарові, утім, довелося відбути в католицькому бенедиктинському[11] монастирі у Баварії — студити в Гроттаферрата ще не мали у своїх рядах людей з достатнім духовним досвідом для виховання послушника.

Для новіціату був обраний саме бенедиктинський монастир, бо статут і уклад життя цього ордену виявився найбільш близьким до студитського. Відродження ордену Теодора Студита видавалося важливим і для Сліпого, і для Гузара. Це була саме та «східна традиція», яку обидва патріархи — дійсний і майбутній — плекали кожен по-своєму. Ще до них студити користувалися всілякою підтримкою митрополита Шептицького, у якого викликало симпатію прагнення ченців (переважно молодих людей) повернутися до витоків, коріння монашого життя, властивого східним слов’янам, адже студитський статут увів у Києво-Печерській лаврі ще Феодосій Печерський.

Про своє монастирське життя на лоні щедрої італійської природи, у щоденній земній праці, Блаженніший зберіг найсвітліші спогади. Він працював разом із братією по господарству. Тут, у монастирі, «дитя асфальту» (або скоріше бруківки) Любомир Гузар відкриває для себе мало не руссоїстичну ідилію «природної людини» — і відкриває її з особливим смаком, навіть розкішшю, адже все це відбувається в одному з найпрекрасніших куточків Землі. Тут життя майбутнього патріарха підпорядковується ритмам світу в його фізичному, тварному сенсі — змінах дня й ночі, пір року, в оточенні й зануренні у життя рослин і тварин на території монастиря. Блаженніший охоче розповідає про те, як косили сіно (точніше,