Юлія Ілюха - Неболови

Ромчика. Зв’язку з ним не було. Нічого не могли сказати й синові друзі — до них він не заходив і не дзвонив.

Машину «швидкої» та міліцейський «газик» під ліхтарем через дорогу від автовокзалу вона помітила здалеку. Серце кольнуло, стукнуло об ребра, здавило все всередині. Марина побігла, перемагаючи біль. Хлюпали під ногами калюжі на тротуарі, провалювався тоненький лід, заливаючи водою ноги в низеньких чобітках, мчали повз витрішкуваті автомобілі, висвічуючи очима дорогу. Марина бігла, як марафонець на схилі слави — з останніх сил, з однією надією. «Тільки б живий», — просила всіх богів усесвіту. За кілька кроків заклякла. Просто посеред дороги, за пішохідним переходом, лежало щось, накрите брудно-білою рядниною, обабіч стояло кілька людей у формі та в білих халатах. Марина кинулася туди, не зважаючи на крики міліціонерів, хтось схопив її ззаду за руки, вона із силою вирвалася і схопилася за ­краєчок полотна.

Світ перевернувся. Ромчик лежав горілиць, дивлячись очима в холодне нічне небо. Руде волосся почервоніло і злиплось, біля кутика рота виднілась цівка засохлої крові. Трохи далі на дорозі лежав розтрощений телефон. У Марини потемніло в очах.

— Що ви… — Обурений міліціонер не встиг закінчити фразу. Маленька жінка з хвостиком сивого волосся впала прямісінько йому під ноги.

Марина не пам’ятала, як минули похорон і поминки. Їй весь час давали пігулки, які вона слухняно ковтала. Вони притуплювали всі відчуття. Сліз не було, відчувала лише чорну космічну пустоту. Не могла ні думати, ні спати, лише сиділа й дивилась весь час на годинник на стіні. Змарніла, схудла, постаріла одразу на кілька років. Худобу, як могли, гуртом порали сусіди, вони ж організували похорон. «Пропала Марина, — перешіптувались за спиною, — умом тронулася».

Приходив слідчий з прокуратури, приземкуватий чоловік з бульдожими щоками та пухкими губами. Нервово тер лисину, розповідав, що справу закриють, мовляв, Ромчик сам винен — переходив дорогу в недозволеному місці. Водій їхав з мінімальною швидкістю і тверезий, а що втік — так то він у шоковому стані. «Як же, сам винен! Уже й дорогу не перейдеш, щоб винним не стати, — знову шепталися сусіди. — Кажуть, він летів більше ста двадцяти на своєму джипі, ще й п’яний, навіть не зупинився, коли хлопця збив. Уже й свідки бояться, кажуть, що нічого не бачили. Хто б сумнівався — відмажуть! Царьок місцевий!» Марина слухала і мовчала. Чоловік, що збив Ромчика, просити пробачення так і не прийшов.

Трохи оклигавши, сама вдягнулася в усе чорне, на­пнула чорну хустку й пішла на цвинтар — поговорити із сином. Довго дивилась, як вітер розвіває стрічки на вінках і колише штучні квіти. Стала навколішки, поклала долоню на мерзлі грудки могилки.

— Холодно тобі, Ромчику? А в Каліфорнії твоїй літо… вічне літо…

Хотілося плакати, але не могла видушити ні сльозинки із сухих, червоних від безсоння очей. Ніжно гладила землю, яка тепер обіймала сина замість неї.

— Спи, Ромчику. Тепер тобі завжди снитиметься твоя Каліфорнія.

Стулила вуста в скорботну ниточку, звелася на ноги і рішуче пішла геть.

Попрямувала до прокуратури. Там її довго не хотіли пускати, але Марина наполягла, назвала прізвище слідчого, який вів справу Ромчика. Слідчий вийшов, скорчивши незадоволену гримасу, і забрав її до себе в кабінет. Сам сів, Марину зняти пальто і сісти не запросив.

— Ну, то що ви ще хочете? Я вам співчуваю, але справу буде закрито, — пробубонів він, перекладаючи папери на столі.

У кабінеті пахло оселедцями й цибулею — мабуть, слідчий нещодавно обідав. Марина помітила, що в кутику його рота засохла червона пляма. Кетчуп? Згадала Ромчика і цівку крові з його вуст.

— Я хочу справедливості, — промовила рівним сильним голосом. — Хочу, щоб винного в смерті мого сина було покарано.

— Але це нещасний випадок. Справу закрито, — знову відповів, не підводячи голови.

Марина підійшла до столу і нависла над ним — удавано спокійна жінка на межі нервового зриву з пляшечкою пігулок у сумці.

— Мого сина вбили, — повторила. — Що б зробили ви, коли б це сталося з вашою дитиною? Теж би все списали на нещасний випадок? Я не ненормальна, не сліпа і не глуха. Усе місто гуде і знає, хто і як це зробив. Покарайте його! — не втрималася, зірвалася на крик.

Слідчий заспокійливо звів угору руку. Утомлено потер обличчя. Видно було, що присутність Марини його обтяжує. Справ по горло, щодня борсається в паперовій бюрократії, як комар у павутині, ще й на цю жіночку змушений марнувати час.

— Я прошу тільки про одне — скажіть мені правду.

— Добре, що ви хочете знати? — кинув, дістаючи з шухляди пачку цигарок. Клацнув запальничкою, пожадливо затягнувся, випустивши дим. — Що Савченко був п’яний і в крові в нього знайшли 2,4 проміле алкоголю? Що він утік з місця пригоди, але свідки запам’ятали номер машини, а тепер у них трапилася раптова амнезія і вони враз його забули? Що кілька років тому стався схожий випадок, але дівчинка, яку він збив, вижила, хоча й залишилась інвалідом? Марино… вибачте, не знаю як вас по батькові… Справа безнадійна, ви ж знаєте, хто його батько. Єдине, що ви можете зробити, — це вимагати матеріального відшкодування. Звичайно, не через суд, а, так би мовити, неофіційно. Е-е-е, куди ж ви… — промовив, побачивши, що відвідувачка взялася за ручку дверей. — Отак і давай людям поради… — Він тицьнув недопалок у попільничку і дістав з пачки наступну цигарку. Докуривши, слідчий знову заглибився в папери.

Великий двоповерховий будинок червоної цегли майже в центрі міста, недалеко від церкви, було важко не помітити навіть за високим, наче фортечний мур, кам’яним парканом без жодної щілинки. Одразу було видно: тут живуть небідні люди, і навіть миша не прошмигне непоміченою до їхнього маєтку. Марина добре знала, кому він належить. Цю адресу вона вивчила напам’ять довгими днями і безсонними ночами. Чиста, немов вимита, асфальтова доріжка вела до фарбованої в золотавий колір хвіртки з кучерявим мереживом кованки нагорі. Підійшла впритул, знайшла очима кнопку дзвінка. Натиснула і довго тримала пальцем, прислухаючись, чи не чутно кроків по той бік паркану. Ніхто не вийшов, не озвався. Що ж, вона почекає. Тепер їй нікуди поспішати.

На невисоку жінку, чорну, як ворона, у своєму жалобному одязі, яка ходила туди-сюди під парканом Савченків, місила розім’яклу під лютневим сонцем грязюку, озиралися перехожі. Навіть сусід через вулицю, черевань у спортивках, розтягнутих на колінах, та недбало накинутій куртці, вийшов на неї поглянути. Вагався, хотів чи то прикрикнути на непрохану гостю, чи то про щось її спитати, але так і не наважився, вочевидь, зрозумівши, хто вона, і мовчки причинив за собою хвіртку. У дворі почали валувати собаки, почувши, що хтось чужий і невидимий для них ходить територією, яку вони вважали своєю. Марина не дивилася на годинник, не відчувала втоми, певно, находивши під двором не один кілометр.

Надворі почало сіріти. Поволі загорялося світло в навколишніх будинках, за тюлевими фіранками рухались тіні, миготіли блакитно телеекрани. Грязюка під