Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

Він розпрямив плечі і подивився їй в очі.

— Я геть забув, що в мене є до тебе питання.

Вона пильно вдивлялася в нього.

— Гаразд, — відповіла вона. Її брала цікавість.

— Ти вийдеш за мене заміж?

Вираз чарівного обличчя Лорелін змінився, воно потемніло і грізно насупилося.

— Не смішно! — відрізала вона й відвернулась, але Валеріан ухопив її за руку.

— Лорелін, я серйозно, — почав він. — Я міркував над тим, що ти сказала раніше, і… — він тяжко проковтнув слину, — ти маєш слушність. Я маю ставати кращим. — А потім пролунали слова:

— Я маю взяти на себе відповідальність.

Заскочена зненацька Лорелін розгублено кліпала очима. Вона роззирнулася довкола. На розпашілий натовп, на червоний пил, що липнув до кожного, на охоронців, що були надто далеко, щоб чути слова, але, поза сумнівом, із цікавістю спостерігали за ними, на розхитаний старий автобус і солдатів у ньому й навколо нього.

— Прямо тут? — спитала вона. — Ось так?

— Чом би й ні? — він раптом усміхнувся. — Вони тут продають міріади речей. Певен, ми знайдемо священика, який буде готовий зробити нам послугу.

Його усмішка зникла, коли він глянув їй в обличчя.

— Одруження не є темою для жартів, гаразд? — рішуче заявила вона. Холодним тоном. — Принаймні не для мене.

«Стонадцять чортів!» Вона подумала, що він жартує. «Оце я щойно все змарнував». На саму лиш цю думку горло йому перехопило.

— Я не жартую, — запротестував він.

Лорелін якусь довгу мить ще дивилася на нього твердим, як скеля, поглядом, спостерігаючи за його очима, а потім почала потроху відтавати.

— Валеріане, — відповіла вона, цього разу вже не сердячись, — ми добре ладнаємо одне з одним. Ми — найкраща команда, ти сам про це казав. І я з тим згодна. У нас добрі стосунки. Ти фліртуєш, я усміхаюсь. Нам легко, і це чудово. Чому ми маємо зараз перемуровувати те, що вже є?

Наступні слова падали з його вуст, вихлюпуючись з якоїсь віддаленої глибини. Його дивувало як те, що він їх вимовляв, так і те, що Лорелін цього разу уважно їх слухала.

— Тому що я з сімнадцяти років працюю безперестанку. Я бився, вбивав і боронив інших. Все життя я провів, виконуючи завдання, рятуючи цілі світи й народи. Але ж, якщо поміркувати, завдання агента — це все, що в мене є. Я не маю власного світу. Не маю домівки. Не маю родини.

— В тебе є співробітники, — Лорелін була незворушною.

Ця відповідь ужалила його, і він злегка сіпнувся.

— Нема в мене співробітників, — щиро й зосереджено сказав він. — Я хочу, щоб ти стала моїм світом.

Лорелін усміхнулася йому. Його слова здавалися щирими, але розібрати їхній внутрішній сенс було майже неможливо. Вона спантеличила його ще більше, коли нахилилася й злегка цмокнула його в щоку. Її губи були теплими й м’якими, і Валеріан усередині трохи здригнувся. Він знову ніжно взяв її за руку, бачачи, що вона повертається, щоб відійти.

— Агов, — сказав він, — поцілунок то не відповідь!

Її незбагненна усмішка раптом стала пустотливою.

— Відповідь дістанеш після операції.

Якусь секунду з відчаю Валеріанові хотілося видерти собі волосся. А потім він збагнув: вона не сказала «ні».

«Еге ж».

За одну мить для нього не стало нічого неможливого в усьому Всесвіті. Він усміхнувся їй у відповідь.

— Гаразд, мені цього досить.

До них підійшов сиїрт, великих розмірів та в уніформі, незграбніший за більшість його краян-киріанців з веретеноподібними тілами. Валеріан не розумів слів, але його капелюх із написом «ПОЛІЦ», чорно-червоний оздоблений кийок та різноманітні жести в їхній бік, в бік автобуса та обрію чудово пояснювали зміст його вимог. Лорелін обдарила Валеріана останньою усмішкою і знову залізла в автобус.

Якийсь час Валеріан спостерігав за тим, як стародавній транспортний засіб із чханням та сопінням рушав з місця, а потім повернувся до юрби туристів.

Оце завдання він виконає напрочуд швидко.

Валеріан прокладав собі дорогу крізь натовп, простуючи до центральної брами Великого базару. Брама достоту справляла враження. Висока й широка, з одного боку оздоблена золотим камінням, з відчиненими посередині міцними металевими дверима. Валеріан подумав, скільки ж то народу щодня проштовхується крізь неї.

Легкою ходою він підійшов до гурту туристів і з безтурботним виглядом приєднався збоку до того скупчення. Стрункі сиїрти — працівники цієї туристичної пастки — пропонували обладнання, потрібне для того, щоб уповні насолодитися «першокласним місцем знижок галактичного масштабу», як Великий базар сміливо рекламував себе. Валеріан узяв собі набір приладів для закупів: легкий чорно-жовтий шолом з широким візором, сенсорні рукавички та громіздкий ремінь, що мав обгортатися довкола талії. Працівники ринку тягали гори наборів, призначених для людей, адже саме з цього виду розумних істот походили найзатятіші туристи, які ще й, очевидячки, були великі поціновувачі різноманітних цяцьок.

Орда ласих до закупів туристів, до якої влився Валеріан, потупцювала до брами, і та зачинилась за нею. Вони опинились за мурами базару разом з іншими скупченнями туристів, але за тими чотирма мурами, що огороджували кілька квадратних кілометрів простору, не було більше геть нічого.

— Усіх ласкаво просимо! — почувся бадьорий голос. Валеріан повернувся, сподіваючись, що йому випаде честь — або нещастя — подивитися на якусь вкрай чудернацьку істоту… а натомість він побачив людину. То був жвавий високий худорлявий чоловік з безмежною усмішкою, широкими очима й ріденькою борідкою, вдягнений як актор третьосортного театру. Він жваво піднімав руки догори. На ньому були довгі шати, що спадали до землі, з помаранчевими, жовтими та червоними стрічками… бо то ж, бачте, була пустеля. З його вух звисали й гойдалися величезні кульчики, схожі на ободи.

Та з усього того очі насамперед убирав