Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

й човном. — Нічого не зміниться, та принаймні я не почуватимусь такою слабкою, ні на що не спроможною».

— Вибач мені агресивність, — кажу тоді.

Він усміхається. Підкликає офіціанта й оплачує рахунок.

На зворотному шляху я ще дужче розгублена. Можливо, через сонце — та ні, стоїть осінь, і сонце зовсім не пече. Можливо, через стариганя — та ні, старий зник уже з мого життя.

Можливо, через те, що все це — нове. Нові черевики муляють. Життя нічим не відрізняється: захоплює нас зненацька й змушує прямувати до невідомого, — коли ми не хочемо, коли не потребуємо цього.

Я намагаюся зосередитись на краєвидах, та мені вже не вдається дивитися на поля, вкриті оливковими деревами, на містечко на горі, на каплицю, біля дверей якої сидів старий. Усе це тепер мені незнайоме.

Я пригадую вчорашню пиятику й пісню, яку він співав:

Буенос-айреські надвечір’я мають... просто не знаю! бачила ж? Ти з дому виходиш на Ареналес[11].

До чого тут Буенос-Айрес, якщо ми в Більбао? Що це за вулиця, Ареналес? Він на щось натякав?

— Що за пісню ти співав учора?

— «Баладу для божевільного», — каже він. — А чому ти спитала про це допіру сьогодні?

— Просто так, — відповідаю я.

Та воно не просто так. Я розумію, що він співав цю пісню, бо це — пастка. Він змусив мене запам’ятати слова, — я маю вивчати теми до іспиту. Він міг би заспівати якусь відому пісню, яку я вже чула раніше тисячі разів, — та обрав те, чого я ніколи не чула.

Це пастка. Адже згодом, коли я почую цю пісню по радіо чи на платівці, то згадаю про нього, про Більбао, про ту осінню пору, коли моє життя знов перетворилося на весну. Згадаю своє піднесення, пригоду й дитя, що воскресло Господь знає звідки.

Він продумав усе це. Він — мудрий, досвідчений, бувалий і знає, як завоювати жінку, якої прагне.

«Я божеволію», — кажу собі. Мені здається, що я п’яниця, адже пила два дні поспіль. Мені здається, що він знає всенькі каверзи. Мені здається, що своєю лагідністю він мене контролює й керує мною.

«Я в захваті від боротьби, яку ти ведеш зі своїм серцем», — сказав він у ресторані.

Та він обманюється. Бо боролася я зі своїм серцем і перемогла його вже раніше.

Я знаю свої межі й наскільки здатна страждати.

— Скажи що-небудь, — прошу його, коли ми прямуємо назад до машини.

— Що саме?

— Будь-що. Поговори зі мною.

Він починає розповідати мені щось про явлення Діви Марії у Фатімі. Не знаю, чому його потягло про це говорити, — але мені таки вдається відволіктися, слухаючи оповідку про трьох пастушків, що розмовляли з Нею.

Невдовзі серце вгамовується. Так, я добре знаю свої межі й умію контролювати себе.

и приїхали вночі, туман був такий густий, що зрозуміти, де ми, було непросто. Я насилу могла розгледіти маленьку площу, ліхтар, якісь середньовічні будинки, ледь осяяні жовтим світлом, і колодязь.

— Ну й туман! — збуджено сказав він.

Я почувалася розгубленою.

— Ми в Сен-Савені[12], — додав він.

Назва не казала мені нічого. Але ми перебували у Франції, і я почувалася піднесено.

— А чому ми сюди приїхали?

— Тому що тут є будинок, який я хочу тобі продати, — відповів він, сміючись. — Крім того, я пообіцяв повернутися в день Непорочного Зачаття.

— Сюди?

— Майже, недалечко.

Він зупинив машину. Коли ми вийшли, він узяв мене за руку, й ми попростували крізь туман.

— Це місце ввійшло в моє життя несподівано, — сказав він.

«Як і ти в моє», — подумала я.

— Одного дня тут я збагнув, що збився з дороги. Ба, не зовсім так: насправді, я її радше віднайшов.

— Ти говориш загадками, — зауважила я.

— Саме тут я зрозумів, що мені в житті не вистачає тебе.

Я знов роззирнулася. Сама не розуміючи, чому.

— І який стосунок це має до твоєї дороги?

— Ходім розпитаємо про житло, бо єдині два готелі в цьому містечку відкриті лише влітку. Потім повечеряємо в якомусь доброму ресторані, у спокої, не боячись поліції, не потребуючи вертатись бігцем до машини. І коли вино розв’яже нам язики, поговоримо про все.

Ми засміялися водночас. Я вже не почувалась у такому напруженні. Під час поїздки я дала собі звіт із тих дурниць, що собі надумала. Поки ми перетинали гірське пасмо, що відділяє Францію від Іспанії, я благала Бога, щоб він вимив із моєї душі напругу й страх.

Я вже втомилася від ролі наївної дитини, коли чинила подібно до багатьох подруг, які відчували острах перед неможливим коханням, не знаючи достоту, що ж воно таке, те «неможливе кохання». Якщо продовжуватиму це, то втрачу все добре, що ті лічені дні поруч із ним можуть мені дати.

«Обережно, — подумала я. — Обережно зі шпариною в загаті. Якщо вона з’явиться, ніщо в світі не зможе затулити її».

— Нехай Пресвята Діва береже нас нині