Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

ліжко. У голові щось крутилося, якась думка, яку ніяк не міг сформулювати. Точно! Який же я бовдур! Колись, як був ще малим, Ксю допомагала мені з географією. Вона називала країну, а я мав знайти її в атласі, назвати столицю і позначити її хрестиком. Ксю говорила, що я — візуал, і це допоможе мені засвоїти матеріал.

Я підійшов до картини й заходився розглядати її уважніше. Трохи праворуч від першого хрестика помітив ще один — на перехресті вулиць. Я не сумнівався, що це послання — мені, адже чомусь Ксю вказала в повідомленні саме цей номер готелю.

Обережно зняв полотно зі стіни, перевернув його і поклав на ліжко. Швидко оглянув зворотній бік картини. Так і є! Ксю, та ти просто Штірліц! У куточку виднівся напис олівцем: «Перехрестя вулиць Падре Варела та Сан Мігель. Спитай Хосе. Ксю».

— Ола! — я підійшов до хвіртки і помахав рукою в бік вікна.

Будинок на розі вулиць був чималим. Вочевидь із часів, коли його побудував для себе якийсь гішпанський колоніст, він кілька разів змінював свій вигляд, обріс кількома, непередбаченими планом, окремими виходами і, врешті, перетворився на банальну комуналку, в якій жило кілька родин. У вікні-бійниці першого поверху маячив здоровань-латинос у білій майці та синіх коротких шортах. Кивок у мій бік… Це, мабуть, означало «добридень». Здоровань зник і за мить з’явився на ґанку. «Здоровезний», — мимохіть зауважив я. Він підійшов. Гладко зачесане назад чорне волосся, рівно підстрижена тоненька борідка, темні, з відблиском вечірнього океану, очі. І знову кивок, який я переклав як: «Чого тобі?»

— Ай нід Хосе. Хосе мені потрібен, розумієш? — я посміхнувся.

Здоровань зміряв мене поглядом.

— Хосе?

— Хосе, Хосе. Можна зайти? — я зробив крок до хвіртки, однак здоровань перегородив дорогу рукою і підняв угору вказівного пальця. А це, вочевидь, означає: «Зачекай-но!»

— Тра-ла-ла, Хосе, тра-ла-ла! — загорлав здоровань убік будинку.

«Як кепсько не знати мов», — вкотре подумав я.

На ґанок вийшов чоловік. Сивий, випалений сонцем і висушений життям, він дуже повільно звів на мене вицвілі, наче клаптики неба, очі.

— Добридень! Ви Хосе?..

— Скажіть, кто ві і что вам нужна? — з акцентом промовив чоловік замість привітання.

Я заліз до кишені, витягнув фотографію Оксани і простягнув йому.

— Ось!

Вираз обличчя чоловіка не змінився, він поволі повернувся до мене спиною і ступив на поріг будинку, однак в останню мить махнув рукою: мовляв, заходь. Жест справив враження на здорованя, він відчинив переді мною хвіртку й тицьнув рукою на будинок.

— Красненько дякую, — буркнув я собі під ніс і сховав фото до кишені.

За кілька кроків ми перетнули маленьке, навіть мізерне подвір’я, розміром не більше ніж п’ять на п’ять метрів. Побоюючись, що Хосе передумає, я ускочив за ним у двері. Всередині, після денного світла, було темно. Я кліпнув очима і хотів щось сказати, однак наступної миті позаду мене щось зашаруділо — і різкий біль, наче блискавка, різонув голову.

«Клятий здоровань», — встиг подумати я і провалився в імлу…

…М’яка тепла вода, безкрайній і безмовний океан огортає мене, минає піднебіння та ніздрі, пульсує, поштовхами лоскоче горло, колихається десь у стравоході й легенях…

Я притискаю руки до тіла й відчуваю світ. «У-у-у», — гуде океан. «У-у-х!» — відповідає йому кожна клітинка мого єства. Гарно. Крізь воду інколи видно нечіткі мерехтіння. Теплі плями з’являються, зникають, а потім знову несподівано з’являються у найрізноманітніших місцях навколо. Тоді, торкаючись до них рукою чи ногою, я відчуваю щось м’яке й тепле. Щось! Це щось зріє, множиться, неначе клітини нариву, й лякає мене. Плям усе більшає. Їх стільки, що весь мій світ навколо здається ілюзією. Я знаю, що над водою часто буває світло. Може, сонце? Хоча, звідки я знаю, що таке сонце… Мої очі заплющені, я бачу все навколо тілом. Я відчуваю. Відчувати — це найприємніше, що дає мені мій світ.

Мої рухи повільні й прекрасні. Я лечу? Пливу? Не знаю. Я не знаю таких слів. Я просто живу. Та щось не так. Теплі світлі плями навколо наростають. Світ змінюється. Океан! Він більше не колихає моє тіло. Він пече. Стрімко закручується у спіраль десь у мене над головою і пече. Боже! Що таке «Боже»? Хто такий Боже?.. Хтось холодний торкається моїх ніг. Вода виривається з моїх легенів і зникає у спіралі. Страх! Він заповзає в ніздрі, до рота, він чавить моє тіло. Я стискаю губи. Не допомагає. Смерть. Я вмираю! Вмираю разом із своїм світом, разом із моїм океаном…

Ні! Я не хочу!!!

Мене тягне в спіраль. Усмоктує. Я упираюся ногами й руками в якісь стіни. Яскраве світло б’є мене. Б’є в голову, в плечі, в руки. Проникає під заплющені очі, через повіки потрапляє в мозок. Щось незрозуміле влітає мені у вуха. Я не знаю, що таке звуки, але відчуваю, що це вони. Я впевнений, що це і є кінець.

PRYTRYMUYTE GOLIVKU!

Точно! Це звуки. Щось страшніше за них я не можу навіть уявити.

ZYAVYLYSYA PLECHIKY!

Білі плями навколо мене. Це Сонця. Їх кілька. Сонця, які видають силу-силенну страшних звуків, що вбивають мене. Я ненавиджу ці Сонця. Вони вбили мій світ, мій океан. Тепер вони вбивають і мене. Одне Сонце закриває собою всі інші. Воно наближається. Якоїсь миті звуки, які з’їдали мене ззовні, з’являються у мені всередині. Жахіття! Ці звуки народжуються там, де колись були хвилі океану. Звуки розривають моє горло, роздирають губи.

А-а-а!!!…

VITAEMO! U VAS HLOPCHIK!

«…Ого. Оце сон. Здається, я його вже бачив. А може, й сам писав. Треба в блозі перевірити», — свідомість потроху повертається. Я обережно розплющую очі. Маленька кімната з облупленими сірими стінами. Навпроти мене на канапі — дідуган. Збоку біля вікна на ослінчику — здоровань, який мало не зніс мені півголови, розглядає мій паспорт. Я напівлежу в кріслі. Обережно повертаю голову з боку