Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

світлина з історії хвороби. Пан Цвібак був зображений у розщіпнутій до пупа піжамі та ще й обмакогонений ручною машинкою. Затуманілий погляд славного депутата не кликав ані вперед, ані назад. Ніхто від близнюків, чиє національне походження було вельми темним, не чекав такого яскраво вираженого патріотизму: піжама пана Цвібака мала синьо-жовті смуги.

— Це знахідка! — похвалив доктор Філюсь. — У ті важкі колоніяльні часи, коли вся наша країна умлівала під кирзаками окупантів, ми — щирі українські психіатри і пацієнти — вихлюпували свій гнівний протест у вигляді синьо-жовтих піжам. Тепер усі побачать, де кувалися ключі нашої незалежності.

— М-м-м… е-е… — задумався пан Гольцман. — Мене турбує його погляд. В його очах нема… як би це сказати…

— Нема вогню? — здогадався пан Філюсь.

— Еге… Якийсь туман в очах… Чим ми кололи хворого Цвібака?

— Цими… ну, як його… — наморщила чоло санітарка Оля.

— А-а, ну то не дивно, — кивнув пан Гольцман. — Тому й нема вогню. Братики-дауни кивали голівками, скалячи зуби.

— Як їм тепер витлумачити, що від них вимагається? — замислився пан Філюсь.

— Дуже просто, — сказала санітарка, — вони цілком ручні. Коли з ними по-хорошому, вони дуже чемні. А я з ними по-хорошому. Ось дивіться.

Вона підійшла до братиків і погладила їх по мармизах.

— Любі мої, в очах має бути вогонь! Спалах! Іскра! Фух! Фух! Розумієте? Це ж герой! Він пориває маси у наше з вами світле завтра. А тут — затурканий, пригноблений пацієнт. Дайте йому іскру в очах, і він оживе!

Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.

Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.

— Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, — сказав пан Гольцман. — Такий би міг стіну проламати.

Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев'яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів:

«Тут кується наша доля —

України слава й воля».

«Заходь сюди в ранковий час,

Лиш не сідай на дзюрку,

І не роби мені ковбас,

А голосуй, придурку!»

«Стій, хто вар'яті Зупинись!

Голосуй завзято!

Україна — мати нам!

А Кульпарків — тато!»

В одному з кутів зайняв свій пост товариш Бураченков. Він стояв з червоним прапором під транспарантом.

— Це наша опозиція, — пояснив Штунда.

— Він що, лаштується агітувати під час виборів? — спитав пан Філюсь. — Не має права.

— Воно то так, — погодився Штунда, — але ж комісія побачить, яка в нас демократія. А то вийде, що вар'ятом може бути лише свідомий українець. Це викривлення дійсності. І ще одне. Нам бракує буфету. Знаєте, на виборчих дільницях має бути буфет.

— І чим ви збираєтесь торгувати в тому буфеті?

— Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стіл з канапками і баняк узвару. І шлюс.

— А то з чого ви гадаєте ті канапки робити? — здивувався пан Філюсь. — Ви ще, чого доброго, зажадаєте ковбас, шинок і сальцесонів?

— Ні-ні, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав — чим кухня багата.

— Да-а, то вже легше, — зітхнули лікарі. — Робіть собі буфет… Тільки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…

— Не переживайте, — палав ентузіазмом Штунда, я на то майстер перша кляса.

— Що-що? На що ви натякаєте?

— Дуже просто. На плястерках буряка малюю білі очка, і прошу дуже — ковбаса «московська». З плястерків моркви вийде докторська. А манна каша зварена на буряках і моркві виглядатиме, як червона ікра. Всі продукти — природного походження плюс власні секреції. Жодної шкоди для здоров'я. А до всього цього — таця з зеленню петрушки, селери, кропу…

Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:

— Зелень… Звідки ви візьмете зелень?

Так само стишено Штунда відповів:

— Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу — йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!

Обличчя лікарів зблиснули радістю.

— Пане Штунда, — сказав Філюсь, — ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.

— З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.

— О, Боже! — вжахнулися лікарі. — Ви нас обдерете до нитки!

— Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.

— Я завше казав, що земля наша повниться талантами! — вигукнув пан Гольцман.

— Я подумав про одну проблему, — сказав пан Філюсь. — Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?

— Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.

Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:

— Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам'ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?

— Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…

— З Яськом. То я пам'ятаю. Але що на то Диздимона?

— Жи спала, але тільки їден раз.

— А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?

— Так, але вкінці вона ще співає, — пригадував я.

— О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.

— Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.

— Так, Влодзю, я пережив