Дарунок Корній - Гонихмарник

не її територія. Вона відчуває. Стіни кімнати, пофарбовані в жахливий фіолетовий колір, тиснуть зі всіх боків. Стелажі з книгами, половини назв яких вона ніколи й не чула, хоча і не вважала себе неуком (і це читає дев'ятнадцятирічна дівчина!), на вікнах помаранчеве лахміття, тобто штори, а найжахливіше — навпроти за столом впевнена в собі Аліна.

— Дякую, мамо, що прийшла, — веде Аліна. — Я пару разів пробувала погомоніти з тобою, пригадуєш? Ти вимикала телефон, не бажаючи зі мною розмовляти. Зараз у мене гарна нагода попросити вибачення за зіпсуті штори, за те, що досі не виправдала твоїх сподівань, однак це ще не остаточно. Час покаже. Може, я направду рухаюсь не в той бік? Я до вас не повернусь. Мені тут добре. Самій. Правда, добре. Пий чай.

Аліна бере з полиці цукерничку, дві чайні ложечки, кладе на стіл.

— Бери цукор. До речі, у мене в холодильнику є «Корона», яку ти любиш, мамо, — і Аліна відчиняє двері холодильника, витягуючи з нього плитку шоколаду, — можна дати до чаю лід. Будеш?

Ірина ствердно киває головою і в горнята з чаєм перекочовують маленькі прозорі кубики льоду.

Простір у тій частині майстерні, яка зветься кухнею, насправді дуже тісний, однак вдало скомпонований. У правому куті кімнати, навпроти вхідних дверей, електроплита. Справа від неї стіл із полицями. Зліва холодильник. На холодильнику мікрохвильовка, на столі електрочайник. Над столом шафка з поличками. Без смаку, на Ірину думку, та все ж доволі практично. Ірина кладе в горня дві ложки цукру, хоча її звичайна доза — півложечки. Розгублено помішує його, вистукуючи об стінки горнятка ложечкою й обмірковуючи слова, які прийшла черга їй казати. Шурхотіння за стіною, яке називається чужим ремонтом, заважає зосередитися:

— Як ти можеш у цьому гармидері жити, донечко? — примирливо говорить Ірина. — Це ж суцільний стрес. Переїдь додому, поки воно не закінчиться. Ти ж, доню, ще сесію доскладати мусиш. Тільки не сприймай мої слова як бажання задобрити чи обдурити тебе.

— Я й не сприймаю. Цей «стрес» тільки-но почався. Однак звідси нікуди не поїду. Ремонт тут тільки вдень. І триватиме недовго, сподіваюсь. До того ж я півдня в бібліотеці, півдня в Академії чи на етюдах…

Аліна п'є чай без цукру. Цього батько навчив — художник мусить навіть фізично сприймати довершеність смакової гами, не спотворюючи її.

Вони мовчать. Кожна сьорбає свій чай, зосереджено думаючи, що ж буде далі.

— Слухай, доню! Може, підемо в якесь кафе. Мені цей шум діє на нерви, будь ласка, — озивається першою Ірина, вдаючись до хитрого маневру: виманити супротивника на нейтральну територію.

— Добре! Я перевдягнусь. Через пару хвилин буду, — погоджується доволі легко донька.

Аліна прямує до вхідних дверей. Там зліва невеличка шафа. Витягує звідти якесь шмаття й заходить до ванної кімнати, щоб переодягтися.

Тим часом Ірина роздивляється майстерню. Ліжко дбайливо застелене чимось фіолетовим і стоїть зліва від вікна. Мольберт справа. На ньому порожнє біле полотно. Під мольбертом щось недбало накрите клаптем тканини. Ірина підходить до мольберта, нахиляється, здіймає шмату і ставить картину на мольберт поверх чистого полотнища. Очевидячки, це саме той шедевр, який так нахвалював Василь. Ірина робить пару кроків назад і…

…торопіє. Картина одразу затягує. Кожна краплина дощу, мов справжня, а не намальована. Та річ не в цьому… Вона одружена з художником і бачила чимало прекрасних полотен — на виставках, у галереях, у музеях. Однак це — геть інше. Алінин витвір вабить і водночас жахає. Це вона вже колись переживала, відчувала…. Ірина прискіпливо вдивляється в очі жінки на картині. Вона знає її! Цей такий знайомий рух правою рукою й… Це — вона. Вирує гроза, блискавка розриває небо. Здається, ніби хтось дбайливо ховав у пам'яті ці спогади, а жінка з полотна торкнулася пальцями до призабутого й змусила його воскреснути. Хоча воно було вже давно мертвим. Ірина його сама поховала, пересвідчилась у тому, що назавжди. А воно насправді ніколи не вмирало. І ось зараз поруч, наздогнало її, можливо, чекає слушної нагоди, щоб напасти! Жах своїми пазурами впивається в серце, вириває з тіла тепло і радість. Ірина через силу відриває погляд від картини й квапливо накриває її. Чує шерех у себе за спиною. Ірина стоїть, захоплена зненацька, не чула — коли донька увійшла, й не знала, скільки часу простояла перед цією картиною, пригнічена і збентежена заразом. Минула лишень мить чи вічність?

— Прекрасне полотно, доню. Алінко, звідки ти взяла ці образи? — ледве чутно каже Ірина.

Скільки часу вона простояла перед цією картиною — мить чи вічність?

— Наснилися, — спокійно відповідає донька, і це правда.

Мовчки виходять із кімнати. Мама йде попереду, тиха й трохи збентежена. Аліна замикає двері і наздоганяє Ірину між дев'ятим і восьмим поверхами. Несподівано зупиняється:

— Мамо, де твої сумочка та босоніжки? Ти ж боса…

Кумедна ситуація, однак Аліні зовсім не смішно. Вона ще ніколи не бачила такою розгубленою свою матір, завжди надто впевнену у власній правоті, до педантичності вишукану в манері розмовляти, вдягатися, рухатися, що, як і коли їсти. Ірина зупиняється й збентежено дивиться на босі ноги. Аліна тим часом вертає назад до майстерні, за босоніжками та сумочкою.

Вони сидять на вулиці під парасолькою літнього кафе. Задуха дня говорить про те, що таки прийшло літо. Ірина п'є мінералку малюсінькими ковтками. Аліна замовила сік, ще не принесли. Вони мовчать. Точніше, мовчить Ірина. Уперше за дев'ятнадцять років вона не повчає, не читає нотацій… Чомусь це погано. Аліна вирішує рятувати ситуацію, тому що відчуває себе винною. Це ж вона написала ту дурну картину. Чому ж вона так шокує її рідних? Дівчина починає розповідати мамі про справи в Академії, про сесію. Ірина ніби оживає, слухаючи буденну розмову доньки. Як спраглий вазонок, котрий без води опустив своє листя та тихо вмирає Ти починаєш лити на нього водицю, і він оживає. Буквально на очах піднімає свої пелюсточки вгору… Мить — і він уже стоїть впевнений у собі, весело підморгуючи світу. Ірина Поволі, мов та квола рослинка, всмоктує в себе слова Аліни Після годинної розмови, коли вони прощаються, Ірина витягує зі сумочки ключі:

— Візьми, Алінко, це від квартири, від нашої квартири, твоєї також. Можеш приходити будь-коли. До речі, у майстерні слід поставити кондиціонер, а то ти влітку задихнешся від спеки або дістанеш тепловий удар.

Очі Аліни від здивування стають розміром зі сливу. Ірина тим часом продовжує:

— Я завтра ж, поки ти будеш в Академії, займуся цією справою. До речі, у тебе є