Андрій Якович Чайковський - За сестрою

Тi татари, що йшли ззаду, завернули коней i втiкали. За ними пiгнали козаки.

Мiж ними був i Непорадний. Вiн довго не знав, що йому робити, держачи на мотузi татарина, якого велiв йому сотник пильнувати. Коли його товаришi втiкали вiд татар, вiн втiкав мiж ними, поганяючи перед собою й татарського коня. Йому самому смiшно стало, бо держав татарина, як теля на мотузку. Було й таке, що коли татарський кiнь побiг швидше, то мало татарина не стягнув з коня. Тепер, коли дiло пiшло iнакше, Непорадний не втерпiв. Вiн передав татарина якомусь молодому козаковi, велiв його iз сотникового наказу берегти, а сам кинувся у вир бою. Та нiкуди було приступити до того мiсця, де козаки рубали татар. Непорадний об'їхав другим боком i тут знайшов роботу, яку вiн любив.

Татари один по одному вiдлучалися вiд гуртка й утiкали до свого коша.

"Ось i на моїй вулицi празник!" - подумав Непорадний i вiдiпняв вiд сiдла свiй шовковий аркан.

Аркан форкнув у повiтрi i вхопив татарина, за шию та звалив з коня.

Непорадний вийняв шаблю i взяв її в зуби. Руками звивав аркан, поки не доїхав до татарина та вiдрубав йому голову.

- А в мене пiде воно швидше, - говорив бiля нього дiд Панас, прицiлився i стрiлив в найдальшого татарина.

- Коби так хто набивав вам рушницю! - каже Непорадний. - А я то швидше шнурок розмотаю.

Вороний пiгнав вихром, а Непорадний складав аркан, поки не пустив його на голову татариновi.

Повторив так кiлька разiв. Багато козакiв розпустили теж свої аркани, а деякi стрiляли з рушниць.

Погром татарiв повний.

Непорадний впiймав ще одного татарина. Кiнь шарпнув, а татарин впав на землю.

Татарин успiв розсилити петлю, щоб його не задушила. Над ним стояв уже Непорадний з пiднятою шаблею.

- Не забивала мене козак… Татарин да грошi, много золота син девлет-гiрей, - лепетав татарин, заслонюючи себе руками.

Непорадний задержався. Це був татарський ватажок. На те вказувала його багата одежа.

- Вставай! - гукнув Непорадний.

Татарин пiдвiвся, а козак зв'язав йому руки i повiв мiж своїх.

Битва скiнчилася. На побоевищу лежали трупи людей i коней. Козаки добивали ранених. Iншi пiгнались з арканами по степу ловити наляканi конi без їздцiв…

Помiж козаками їздив на своєму конi Недоля, опершись рукою пiд боки i порядкував.

- Де Трiска? - питає.

- Вiн поляг перший, - вiдповiли козаки. - Вiн здержав на собi цiлу татарську навалу.

- Треба його вiдшукати…

Та його вже знайшли. Лежав на дорозi, куди гналась татарва, та ледве дихав. Дiд Панас уже порався бiля нього. У Трiски була порубана голова та поламанi ребра й ноги.

Сюди приїхав Недоля i злiз з коня. Трiска ще дихав. Вiн розплющив очi… Побачивши козакiв, вiн сказав, тiльки:

- Прощавайте, братцi, та й молiтесь за мою грiшну душу.

Вiн сконав.

Сонце вже заходило та озорило своїми червоними промiннями закривавлений степ…

Козаки i їхнi конi такi були знеможенi, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велiв вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх вiдтак похоронити за козацьким звичаєм. Тепер кожний мав свою роботу. Однi збирали козацькi трупи в одне мiсце, iншi копали велику яму, третi перешукували татар, iншi знову пильнували коней. Найбiльше роботи мав тепер дiд Панас.

Засукавши по лiкоть рукави, вiн ходив вiд одного раненого до другого i перев'язував рани.

Коли вже смерклося, робота йшла при ватрi довго вночi.

В козацькому обозi гомонiло ще. Козаки, розставивши вартових з усiх бокiв, кiнчали свою роботу. До Недолi приблизився Непорадний.

- Пане сотнику, в мене татарський бранець…

- Чи цей з розбитим носом? Чорт його вiзьми, невеликий тепер з нього хосен.

- Ба нi! Я йому обiцяв пощаду, коли правду скаже - обзивається дiд Панас.

- Та вiзьми собi його…

- Та в мене ще другий бранець - каже Непорадний.

- Якого бiса тобi з бранцями воловодитись?

- То якийсь визначний, обiцяв окуп…

- Давай його сюди!

За хвилину привели молодого татарина перед сотника.

Це був молодий i гарний татарин. Одежа на ньому багата.

- Як тебе звуть? - питає Недоля по-татарськи.

- Я Мустафа-ага, син Iбрагiма, ханського девлет-гiрея,-сказав гордо татарин.

- А я тобi кажу, - обзивається один козак, - що ти чортiв син, а твiй Магомед i твiй хан чортовi братами приходяться…

- Не смiй, джавре, зневажати його свiтлости хана ханiв, бо вiн вас усiх перерiже, або в полон вiзьме, - крикнув люто татарин i затупотiв ногами.

- А заки ти йому це скажеш, то пiдеш за твого дядечка в пекло, - вiдрубав козак i брав уже за шаблю.

- Тихо, - гримнув Недоля. - Не твоє дiло, не твiй бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

- Як засвiтає, вiзьмеш десяток козакiв i. поведеш оцього бранця в Лубни та вiддаси його пановi полковниковi. Розкажеш усе, що було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втiк та щоб його приставили живого i цiлого.

- Ба, а мiй окуп? - каже Непорадний. - Це мiй бранець…

- Добре! Скажи, Тихоне, пановi полковниковi, що окуп прийде козаковi Семеновi Непорадному… Тобi, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов цигановi з ведмедем.

- Воно й правда! - заспокоював себе Семен. Вiн став перелiчувати на пальцях: "воловодитись з ним, годувати, пильнувати"…

- А ще тобi при нагодi голову вiдрiже, - докинув хтось з гурту.

- Ну, прощай, пане ага! - говорить Семен.татариновi. - Поклонись гарненько твому батечковi… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, дiло, - говорив Семен з повагою, кланяючись татариновi шапкою. - Та ще спасибi, що ти менi, а не кому iншому дiстався.

Усi козаки реготались, аж за боки брались. - Цей татарин для нас важнiший, як сьогоднiшня перемога, - говорив Недоля пiвголосом до дiда Панаса. - Полковник наказав менi дiстати якогось визначного татарина. Вiд нього гадає полковник дiзнатися дещо про намiри орди…

На те все дивився Павлусь. Вiн перший раз дивився очима на битву з татарами. Вiн побачив те, що дiдусь йому розказував, i це показалося правдою. Тепер татари не видавалися йому такi страшнi, як учора. Козаки сильнiшi. Коли б так було вчора, не вбили б вони дiдуся й маму, не взяли б сестри в полон.

I в нього вступила надiя, що козаки вiдiб'ють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусевi бажалось, щоб зараз погнались козаки