Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

—    Ну хто таке придумав? — передавила йому горло тяжка образа. Ось вона коли вродила, Григорієва давня брехня!..

—    Твої отроки в схолі теж знають про се.

—    Отакої...— уже й зовсім розгубився.— І що, вони в цс вірять?

—    Хто вірить, хто ні. А я не вірю, Степку,

—    Спаси тебе Бог, Мальво!

—    Кажеш, Бог. Ісус Христос? Я йому не хрещуся. Я тобі молюся, Степку.— Вона затулила долонями обличчя і заплакала.— Скажи: чому не мила я тобі? У мене женихів чимало. А я тебе уподобала. Що мені робити? Скажи...

Степко був розчавлений такою простою щирістю. На чесні слова мас чесно й відповідати...

—    Мальво... Золота Мальво! Я не можу тобі сказати правди.

—    Чому? Хіба це безчестя — відповісти правдою на правду?

—    Не безчестя. Але... це страшна правда. Мальво. А люди... Різні вони, люди. Можуть насміятися з мене.

—    Я не скажу нікому. Я не буду сміятись.

—    Не будеш? Може, й так...— звівся з-за столу, відсунув убік пергамени й писала... Справді, Мальва не скаже нікому. Він буде з нею чесний.

—    Мальво, цього ніхто не знає. Колись, ще в болгарській землі, мене настигла велика біда. Я дуже суперечив своєму навчителю, і він мене люто зненавидів. А я вірив у його розум і в чесність. І знову суперечив йому. Тоді він... відправив мене на каяття і смиріння до ченців, у монастир.

—    Ти покаявся? — обнадіяно скинула на нього очима.

—    Ні... Я суперечив і їм. І тоді... вони мене осмирили... оскопленням. Але й тоді... і тепер я не покаявся, Мальво.

—    Ти?..

—    Мальво, я цього нікому не казав. Сховай цю мою правду в собі...

—    Який ти нещасний!.. А люди... О люди!..

—    Люди не винні, Мальво. То все Григорій зі мною те зробив. Пресвітер. Він був навчителем моїм і нашої княгині також. І тут він мене оббріхує — хоче кермувати нашою княгинею на Горі. А я і тут суперечу йому.

—    Не дай йому сили над княгинею, Степку! — загорілась Мальва, — І прости мені грішні слова...

—    Ти чесна жона, Мальво. Знайди собі пару до серця.

—    Ти так кажеш,.. Любиш свого Бога, а він тебе так покарав...

275

—    Ні, це не Бог покарав. Злі люди. Усім буде воздано по заслугах на тому світі — за добрі й злі діла... Ми всі постанемо перед грядущим праведним судом.

—    А Григорій?

—    Він також. Повір мені.

—    Тобі вірю. І серце моє аж країться. Як важко тобі жити!

—    Важко. Тільки ти моїй матері скажи, хай відступиться від мене. Щось їй скажи про мене...

—    А що сказати, хіба знаю?

—    Ну, що я... що я не подобаюсь тобі.

—    Нелегко це сказати. Але ж тобі також було важко мені признатись. А може, знаєш що? Переходь у мій дім. І будемо жити так. Про людське око.

—    Навіщо?

—    Не знаю, Степку. Мені так легше буде. Ти ось засів мені в душу — та й годі.

—    Так не водиться межи людьми, Мальво...

—    Але я тебе люблю, Степку! І більше нікого не зможу полюбити. Повір мені — я вже пробувала...

Степко знову розгубився. Знає добре, що таке німа любов серця. Але чи варта така любов жертви людського життя? Мальво, свята Мальво.

—    Чи відаєш, що говориш?

—    Відаю, Степку... Я це знаю твердо.

Вона говорила просто і навіть спокійно, але твердо. Мальва віддавала своє життя на требище свого високого кохання. Але він не міг прийняти цю жертву.

—    Ти свята, Мальво... Але я на це не піду.

—    Не кажи так! — скрикнула вона. І гірко заплакала.

Перед нею він був безсилий. Його звуглене серце тьохнуло, стрепенулось, безжально стисло йому груди. І тільки розум з усіх сил тлумив німий крик вдячности і жалости. Грішен єси, чоловіче. Не відаєш, куди тягне тебе оте палке твоє співчуття і вдячність... До прірви! А з неї тобі потім не буде вороття. Май силу й відвагу зараз, цеї миті, бо за хвилю буде пізно! Не оступись, чоловіче, зі своєї стезі, її накреслив тобі Господь. Тож і неси свій хрест до кінця. Коли не ти — то хто? Хто твоїй землі дасть оці книги, оцю мудрість віків минущих, хто буде підтримувати вогничок світла, що нищитиме пітьму, і людям колись відкриється світла й широка дорога.

Відсунув убік стіл, хруснув пальцями. Шкода Мальви, та його жалість і її жертовність лиш погублять і її, і його, і його справу. Так усе склалося... Узяв торбу, поскидав у неї все, що було на столі, і вийшов з оселі. Земля весняна стелилася перед ним широко і вільно.

Але всі дороги його чомусь завжди перетинали кляту Княжу Гору... Що там нині? Князь ще не повернувся, Ольга у Вишгороді, оточена варягами. Де княжич Гліб?

Ще не встиг і піднятись до княжих палат, як здаля побачив кількох верхівців у кольчугах і шоломах, що мчали до княжих стаєнь. Чого б то мечники-осторожники одягали бойові обладунки?

Прискорив крок. Біля двору воєводи Щербила наткнувся ще на кількох верхівців. Вони виїздили з розчинених воріт Щербилового двору. І сам Щербило, нетерпеливо приостороживши стремена під боки воронька, вимчав на дорогу. Забачивши Степка, повернув до нього,

—    Чи можеш на кош верхи їздити? — крикнув до нього здаля. Степко стривожився і розгубився. Звідки йому вміти, коли ціле життя він то навчається письменства, то сам пише. Мабуть, насміхається з нього цей Щербило. Але воєвода не збиткувався над Книжником. Очі його тривожно оглядали довкілля.

—    Тут боярин Дудко зібрав бояр і хочуть княгиню із Києва виперти.

—    Як?

—    Отак! А з ними і Свенельдич, і Гордина з Чуринею знову... Навіть боярин Ловель прибіг з челяддю. Нібито перекупили варяжинів — і вони теж проти княгині.

—    Тоді... давай коня, Щербиле...

—    Біжи до стайні, конюх дасть. І лети до Вишгорода. Скажи княгині, хай лишається там. І щоб нічого не приймала від челяді їсти. Чув?

Ні, не пускали Степка у великий світ тенета життя...

Не міг повірити собі, коли ще в сінях вишгородського терема почув голос боярині Гордини. Вона була у світлиці княгині. Коли ж це вона примчала?

Степко просив челядницю-покоївку покликати княгиню в сіни. Важлива звістка з Києва! Покоївка поважно