Хантер С. Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

Я бачив, що він був на піку. Сильне відчуття страху, яке переживаєш на вершині мескалінового приходу. «ОК,» сказав я. «Я позичу тобі трохи грошей. Давай вийдемо надвір і подивимось скільки у нас залишилось.»

«А ми зможемо це зробити?» спитав він.

«Ну… все залежить від того, скількох людей ми кокнемо, поки дійдемо до виходу. Ти хочеш вийти тихо?»

«Я хочу вийти швидко,» відповів він.

«Ок. Тоді давай оплатимо цей рахунок і повільно встанемо. Нас обох зараз плющить. Це буде довга прогулянка.» Я попросив рахунок у офіціантки. Вона підійшла з байдужим виглядом і мій адвокат піднявся.

«Вони платять тобі, щоб ти трахала того ведмедя?» запитав він у неї.

«Що?»

«Він просто жартує,» сказав я, стаючи між ними. «Добре, друже, а тепер давай

спустимось і трішки пограємо.» Я довів його до кінця бару, тобто до краю каруселі, але він відмовився зійти, поки вона не зупиниться.

«Вона не зупиниться,» мовив я. «Вона ніколи не зупиниться.» Я вийшов з каруселі й

повернувся до нього, але він не рухався… коли я протягнув руку, щоб витягти його, він відскочив від мене. «Не ворушись,» крикнув я.

«Не підходь!» його очі сліпо дивились вперед, в них читався німий жах. Він не поворухнув жодним м’язом, поки не зробив повне коло.

Я почекав коли він порівнявся зі мною, потім простягнув руку, щоб витягти його, але він відскочив назад і зробив ще одне коло. Це рознервувало мене. Я був на межі зриву. Бармен спостерігав за нами. «Карсон-Сіті,» крутилось у мене в голові, «20 років ув’язнення.»

Я зайшов на карусель і пішов у напрямку бару де сховався мій адвокат і коли настав підходящий момент, виштовхнув його звідти. Він вилетів у прохід несамовито волаючи, так як втративши рівновагу, покотився вниз, збиваючи з ніг людей… він котився, мов колода, як раптом зірвався на ноги, стиснув кулаки і почав люто роззиратися на всі боки, шукаючи кого б ударити.

Я підійшов до нього, тримаючи руки вгорі й намагаючись посміхатись.

«Ти впав,» сказав я йому. «Ходімо.»

Тепер уже на нас дивилися всі. Але той дурень не збирався зрушати з місця, а я знав, що буде, якщо я спробую знешкодити його. «ОК,» мовив я. «Ти залишайся тут, а я піду і здамся правосуддю. Я йду.» І пішов у напрямку сходів, повністю ігноруючи його.

Це примусило його рухатись.

«Ти це бачив?» запитав він у мене, коли порівнявся зі мною. «Якийсь гівнюк штовхнув мене у спину!»

«Мабуть то був бармен,» відповів я. «Він хотів покарати тебе за те, що ти нахамив офіціантці.»

«Боже милий! Давай забиратися звідси. Де тут ліфт?»

«Навіть не наближайся до ліфту,» сказав я. «Це якраз те, чого вони чекають від нас… вони хочуть замкнути нас у сталевому ящику і завезти в підвал.» Я глянув через плече, проте ніхто за нами не йшов.

«Не біжи,» спинив я його. «Їм потрібен привід, щоб застрелити нас.» Він кивнув, мовби розуміючи. Ми пройшли через великий коридор, розглядаючи картини, розмінники грошей і автомати з цукровою ватою, потім вийшли через скляні двері й пройшлись вздовж схилу, вкритого зеленою травою в напрямку парковки, де нас чекала Червона Акула.

«Ти поведи,» сказав він. «Мені здається, зі мною щось не те.»

7. Паранойя… Содомістські видіння… Відблиски ножів у зеленій воді

Коли ми приїхали в «Мінт» я припаркувався на вулиці напроти казино, прямо за рогом стоянки. Не варто знову шукати неприємностей на свою голову, подумав я. Нас би не пропустили всередину через наш неадекватний стан. Крім того, ми й так були занадто напружені. Нас оточували зловісні вібрації. Ми попрямували до заднього входу.

Ми дісталися кімнати не зустрівши нікого, але ключ не підходив до дверей. Мій адвокат відчайдушно воював з замком. «Ті гниди змінили наш замок,» простогнав він. «Напевно вони обшукали кімнату. Боже, ми попались.»

Раптом двері відчинились. Після недовгих вагань ми увійшли. Все було спокійно. «Закрийся на всі замки,» мовив мій адвокат. «І на всі ланцюжки.» Він розглядав два ключі у своїй долоні. «А звідки взявся цей?» запитав він тримаючи ключ з номером 1221.

«Це від кімнати Ласерди,» відповів я.

Він усміхнувся. «Точно. Я подумав, він нам може знадобитись.»

«Для чого?»

«Підемо до нього і спалимо його живцем прямо у ліжку,» сказав він.

«Ні,» відповів я. «Залиш його в спокої, мені здається, він нас чомусь уникає.»

«Не обманюй себе,» сказав він. «Цей португальський сучий син небезпечний. Він дивиться на нас, як вовк.» Він хитро глипнув на мене. «Чи ти з ним заодно?»

«Я розмовляв з ним по телефону,» сказав я, «поки ти забирав машину з мийки. Він сказав, що вставатиме рано і буде на старті вже на світанку.»

Мій адвокат уже не слухав мене. Він кричав і лупив кулаками по стіні. «Брудний недоносок!» волав він. «Я знав! Він відбив у мене жінку!»

Я засміявся. «Ти про ту блондинку з команди кіношників? Думаєш, він мав щось із нею?»

«Саме так!» кричав він. «Ви, прокляті білі, всі однакові!» Він відкрив пляшку текіли і почав пити з горла великими ковтками.

Потім він взяв грейпфрут і порізав його мисливським ножем.

«Де ти взяв ніж?» запитав я.

«Прислали з обслуги номерів,» відповів він. «Я попросив у них що-небудь, щоб порізати лайм.»

«Який лайм?»

«У них нема лаймів,» відповів він. «Вони не ростуть в пустелі.» Він нарізав грейпфрут на четвертинки, потім на восьмушки… потім на шістнадцяті частинки… потім просто потовк усе на кашу. «Цей огидний покидьок,» повторював він. «Мені варто було б відразу ж порішити його. А зараз він з нею.»

Я пам’ятав ту дівчину. Ми зіткнулися з нею в ліфті кількома годинами раніше й мій адвокат виставив себе повним дурнем.

«Ви певно гонщики,» запитала вона. «В якому ви класі?»

«Класі?» огризнувся він. «В якому ще нахуй класі?»

«На чому ви їздите?» несміливо спитала вона. «Ми знімаємо документальний фільм про перегони і ви якраз підходите.»

«Підходимо?»

«Матір Божа!» подумав я. «Починається.» Ліфт був переповнений учасниками перегонів і журналістами. Як же ж він повільно тягнувся від поверху до поверху. До того часу, як ми дісталися третього, вона вже почала нервувати. А попереду ще було п’ять поверхів…

«Я ганяю великого!» викрикнув він. «Справді великого!»

Я засміявся, в надії розрядити атмосферу. «Vincent Black Shadow,» сказав я. «Ми представляємо команду-розробника.»

Натовп почав