Хантер С. Томпсон - Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії

«Брехня!» сказав хтось з натовпу.

«Ану заткніться!» закричав мій адвокат… а потім раптово звернувся до дівчини: «Пардон, мадам, але декому пора начистити мармизу.» Він закинув руку в кишеню і повернувся до публіки. «Ви, йобані сцикуни,» заревів він. «Кого тут пустити на п’ятачки?»

Я гарячково поглядав на показник поверхів. Двері відчинились на сьомому поверсі, але ніхто не зрушив з місця. Мертва тиша. Восьмий… ані пари з уст. Всі боялись бодай ворухнутись. І лише коли двері почали закриватись, я витягнув його з кабіни.

«Ану швидко в кімнату,» скомандував я. «Вистачить з них!» Ми побігли в номер, мій адвокат заливався тваринним реготом. «Всралися!» горланив він. «Ти бачив? Вони всі повсиралися з переляку!»

Потім, коли ми підійшли до дверей, він перестав реготати. «Бляха-муха!» сказав він. «Все серйозно. Та дівка, вона все зрозуміла. Вона запала на мене.»

Зараз, уже через кілька годин, він був упевнений, що Ласерда заволодів його дівчиною. «Давай піднімемось до нього і каструємо того виродка,» повторював він, розмахуючи ножем. «Ти ж усе бачив.»

«Послухай,» мовив я, «краще відклади ніж і помислимо тверезо. Мені ще треба припаркувати машину.» Я повільно задкував у напрямку дверей. Єдине, що засвоюєш після років спілкування з наркоманами, це те, що все варто сприймати серйозно. Можеш спокійно повернутись спиною до будь-кого, але ніколи не повертайся спиною до наркомана, особливо, якщо він розмахує ножем у тебе перед носом.

«Прийми душ,» сказав я. «Повернуся за двадцять хвилин.» Я швидко вибіг з кімнати, зачинивши двері й забравши ключ від кімнати Ласерди, який украв мій адвокат. «Псих нещасний,» подумав я спускаючись в ліфті. Бідного Ласерду послали сюди пофотографувати мотоцикли та баггі в пустелі, а зараз він влип по самі вуха й навіть не розуміє цього, не розуміє, наскільки глибоко світ вздрючив його. Він не розуміє, наскільки все серйозно.

Що ми тут робимо? В чому мета нашої поїздки? Чи ми взагалі прибули сюди на червоному трансформері? Чи я дійсно тинявся коридорами готелю «Мінт», перебуваючи під наркотиками, чи я дійсно приїхав сюди працювати й писати репортаж?

Я потягнувся до кишені за ключем від номеру; «1850», проголошував напис на ньому. Принаймні, мені так здалося. Отож, моїм завданням було впоратися з машиною і повернутися до номеру… а там уже будь готовим до будь-чого, всяке може трапитись до світанку.

Отже, з ліфта я потрапляю прямо в казино, де купа народу скупчилася довкола столиків. Хто ці люди? Ці обличчя! Звідки вони? Вони виглядають, наче пародії на продавців старих тачок з Далласу. Але ж вони всі справжні. І, Господи Боже, їх же ж тисячі! Вони кучкуються навколо цих грьобаних столиків о четвертій тридцять ранку понеділка. Вони все ще шукають Американську Мрію, цю видимість Великого Виграшу , котрий виривається з передсвітанкового хаосу задрипаного казино.

Зірви куш. Виграй все і вали додому переможцем. Чому б ні? Я зупинився біля Грошового Колеса і вкинув гроші в автомат «Томас Джеферсон» – 2 долари за смердючий лотерейний білет, неначе це якось могло поліпшити ситуацію.

Але ж ні. Чергові два долари в пизду. Йобані ублюдки!

Все. Заспокойся. Навчись не зважати на поразки. Головне зараз – зробити повне висвітленя; а все решта до сраки, принаймні зараз. На шляху до ліфта я побачив мужика з «Life», який сидячи в телефонній будці, щось жваво доводив оператору на іншому кінці дроту. «ЛАС ВЕГАС НА СВІТАНКУ –гонщики все ще сплять, над пустелею все ще стоїть пил, 50 000 виграшу заховані в сейфі Дель Вебба, власника в готелю «Мінт», що знаходиться в самому серці Казино Центру. Надзвичайне напруження. І вся наша журналістська команда знаходиться тут (як завжди, супроводжувана поліцейським ескортом…)». Пауза. «Так, операторе, останнє слово було поліція. Що ще? Це спеціальний репортаж «Life»…»

Червона Акула була там, де я її й лишив. Я завів її в гараж і записався – так, звісно, машина доктора Гонзо, якщо її раптом подряпають, ми виправимо кузов ще до ранку. Так, звісно, це входить у вартість номеру.

***

Коли я повернувся, мій адвокат був у ванній. Він був занурений у зелену від маслянистої солі для ванни воду, тримаючи радіоприймача, увімкненого в розетку. Радіо горланило на всю. Пісня гурту, під назвою «Three Dog Night» про жабенятко на ім’я Єремія, що хотів «Звеселити світ.»

«Спочатку Ленон, тепер це,» подумав я, «Що буде потім? Глен Кемпбел кричатиме про те ’’Куди поділись усі квіти?’’»

Дійсно, куди? У цьому місті не залишилось квітів. Лише хижі рослини. Я вимкнув звук і побачив шматки ЛСД-шних марок біля приймача. Здається, мій адвокат помітив зміну гучності. Хоча його й було майже не видно за зеленими випарами з ванної, половина його голови стриміла з-над води.

«Ти що, зжер все це?» запитав я, тицяючи залишками марок йому в пику.

Він проігнорував мене. Проте я знав, що до нього буде важко достукатись впродовж наступних шести годин. Він був поза нашим виміром.

«Ах ти ж йобане стерво,» сказав я. «Молися, щоб у сумці лишилося хоча б ще трохи кислоти, інакше ти попав.»

«Музика!» заревів він. «Увімкни музику. Постав касету.»

«Яку касету?»

«Нову. Вона там.»

Я покрутив приймач і помітив там касетник. Але касету, «Surrealistic Pillow», треба було переставити на інший бік. Він вже встиг прослухати одну сторону, при чому на такій гучності, що її також чули всі наші сусіди в радіусі ста ярдів.

«Давай ‘White rabbit’,» сказав він. «Хочу наростання звуку.»

«Тобі капець,» мовив я. «Я звалюю за дві години, а потім прийдуть вони і виб’ють з тебе життя своїми дубинками. Прямо тут, у цій ванні.»

«Я сам викопав собі могилу,» відповів він. «Зелена вода і Білий Кролик… увімкни касету; не змушуй мене робити це самому.» Його рука раптово виринула з води, стискаючи ніж.

«О, Боже,» сказав я. І тоді я зрозумів, що він зараз лежить у ванній, накачаний кислотою, стискаючи у руці найгостріший ніж, який я тільки бачив, повністю позбавлений здорового глузду й вимагаючи Білого Кролика. Це воно, подумав я. Він дійшов до крайньої межі. Він дійсно цього хоче. Він готовий…

«ОК,» сказав я , перевертаючи касету й натискаючи на плей. «Але зроби мені останню послугу. Дай мені дві години. Дай мені дві години, щоб виспатись до завтра. Це буде важкий день.»

«Ну звісно,» сказав він. «Я ж твій адвокат. Я дам тобі стільки часу, скільки треба, за моїми стандартними розцінками: 45 баксів