Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

Навіть із Редьчиним небагатим досвідом було ясно, що тут щось явно не так. Що за «разова ліцензія № 9876/2-10» від засмальцьованої дати? При чому тут «зовнішньоекономічні операції» до піци з морським гаддям і грибами, наритими свинями? І чого це ціну за піцу написано з п’ятьма нулями, ще й у заокеанській валюті??? Навпроти підпису голомозого гурмана стояло слово «начальник» і довга назва якоїсь мутної контори. Що за підстава, дорогенька Соню?

Редька забігла додому, кинулася в кабінет, де в шухляді татового столу лежав її закордонний паспорт. Поряд, у конвертику, лежали виручені за джіпіес гроші й листівка з Ляйпціга. Плюс іще новий джіпіес та купа несортованих паперів, що трапляли до неї останнім часом. Редька загребла усе разом і кинула до наплічника. Ще раз набрала сестру. Відповіді не було. Визирнула у вікно. О, знайомі личка, як добрі горщики! Братки-жлобки висипали з не надто дорогої, як на претензії їх білого хазяїна, машини, й роззиралися навколо з тупим виглядом. У російських фільмах штибу «Брігада» такий, либонь, вважається крутим. Цікаво, як так швидко вирахували, де вона живе. Чи, може, таки слідкували?

Вочевидь, вони таки гналися за Редькою, але впустили момент її забігання в під’їзд. Мопед вона паркувала за звичкою під деревом, так що з двору його видно не було, бо затуляв старий іржавий запорожець без коліс.

Тепер усе вирішували секунди. Вибігти з під’їзду, скочити на скутер, мчати в аеропорт найбільш закоркованими вулицями, аби їх корейський джип там всрався.

Жлоби теж не позбавлені інтуїції. Чи телефонного зв’язку — врешті вони прицільно взяли до уваги правильний вхід до під’їзду. Лишалася хіба пожежна драбина. Вона й виходить ближче до скутера, ніж цивільні сходи. Редька набрала в легені повітря, прожогом кинулася на балкон, перелізла на сусідський, приязно помахавши рукою шокованій бабусі з в’язальними спицями в руках, і вже звідти подерлася вниз металевою драбиною. Дивно, що такі ще є, — зазвичай люди так бояться злодіїв, що плюють на пожежну безпеку. Бо ж так як згорить уже, то все разом, а як украдуть — то ж украдуть «самоє дарагоє».

Поверх невисокий, але скакати з півтораповерхової майже висоти. Який дебіл таку конструкцію придумав?!

Стрибнула, трохи вдарила ногу. Цікаво, чи доїде з такою до аеропорту. Часу на роздуми нема — перемахнула через палеонтологічні рештки запорожця, завела мопед, чкурнула. Жлоби в своїх парких костюмах теж не забарилися. Ну, з Богом, Парасю.

Звернула на вічно закоркований Яр-Вал. Під верески й сигнали, подряпавши дзеркалами кілька безцінних поверхонь, не дуже швидко, зате напевне просувалася до Прорізної. Там уже тротуари вільніші. А дерева на них іще не всі порубали — чудова перешкода для машини й не проблема для скутера.

Озиратися назад часу не було. Так само не було й сенсу вже дзвонити Соні. Мопед вив не своїм голосом.

Нарешті дісталася до Паркової алеї, а з неї й на шосе, з якого потрапляють на південний міст і по прямій у Бориспіль. Хіба би жлобурня ловила її на метро, але ж то для них не по понятіям.

Часу до літака украй мало. Година п’ятнадцять. Хоч би встигнути!

Скутер можна лишити на платному парк-майдані. А можна і так кинути, пес із ним. Хай тепер Соня їй купує бронепоїзд. Одне хотілося забрати — нічийну піцу. Редька є Редька: яка б стресована не була, ніколи не відмовить собі у задоволенні базової потреби. Припаркувалася, під крики даїшника відкрила свій багажничок, вхопила коробку з піцою, забігла в термінал. На табло рейси — її до Ляйпціга (ого!) — реєстрація закінчилася.

Побігла до лінивих тіточок, що вже збиралися йти геть із реєстраційної стійки.

— Ми нічєво нє можем здєлать, дєвушка. Ідітє к прєдставітєлю авіалінії.

Редька з піцовою коробкою і крихітним наплічником глянула на них так жалісно, що тітка змилувалася:

— Ну харашо. Ви вєдь бєз багажа? Давайтє паспарт. Толька піцу прійдьоцца здєсь сьєсть. Ілі в самальотє. Ані нє пускают в Єврасаюз с нашей єдой. Ідьом, я папрашу прєдставітєля вас бистра на рєйс правєсті. А то там очєрєді. Точна нє успєєте.

Редька ледь не схопила тіточку за руку, аби та її вела — настільки дивно було, що хтось у нашій країні може отак запросто тобі допомогти. Ще й цілком безкоштовно.

Струнка працівниця аеропорту протягла Редьку через рентген ледь не за шкірку, як шкодливе кошеня, і митники глянули на її лункі підбори і красиво розстебнутий верхній ґудзик блузки з розумінням: вічно ці студенти перелякані запізнюються, добре, хоч ця не напхала в кишені запальничок, ред-булів і ножичків, а піцу свою хай вже їсть, бог із нею, тирлиґають же люди з собою і сало, і київські торти — летять кудись у голодний край…

— Валюти с сабой сколька? — більше, мабуть, для сміху спитав якийсь запізнілий контролюючий службовець. — Нє больше дєсяті тисяч євро?

Редька помотиляла головою.

Не спам’яталася, як опинилася в кінці черги на трапі літака.

Рейс був не дуже популярний — півлітака лишалося вільним, у Редьки не було сусідів. Можна було врешті глибоко зітхнути й насолодитися заслужено поцупленою піцою.

«Буду як у поїзді — ще не рушила, а вже смердітиму їдлом». Помучилася трохи з мотузкою на коробці. Відтак ще й зі скотчем — що за маніяк це пакував? Підняла рвучко картонну кришку й похолола: в коробці замість піци лежали акуратні пачки єврових банкнот, на подив Редьки, геть не в жирних піцових плямах. Вона похапцем закрила коробку й роззирнулась по боках, чи ніхто не бачив. Стюардеса закривала верхні полички.

— Багаж пад сідєньє, пажалуста… — вона промовисто глянула на Редьку з її «піцою», від чого Редька ще міцніше притисла коробку до себе.

В очі кинувся не особливо досі примітний логотип. «2 Pizza».

— Тупіца… Точно шо тупіца. — За інших обставин Редька би пореготала з геніальності підйобистого маркетолога. Але не тепер: — От попала так попала… Попадємбєль.

Тепер їй стало страшно не на жарт. Це ж виходить, що вона поцупила бозна-чиї гроші? За таке її точно приб’ють. Ще джіпіес вона продати могла, але тікати в Ґватемалу пити піна-коладу й обіймати мулатів за чужі явно не чисті гроші — це вже ігри для дорослих. Так чи інакше Соня цю піцову кашу заварила, вона тепер хай і розгрібає все.

Редьці стало сумно й пронизливо-самотньо, як у дитинстві, коли вже всіх забрали з дитсадка, а ти сидиш під хижим поглядом нічної