Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

— Я вам дам метро. Я вам такого метра дам, що…

— Ми ж не знали. Ми зараз всі зариємо — нічого й видно не буде. Ще й свинарник почистимо. Відійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся і, човгаючи кульгавою ногою, поплентався за хату.

Ми вилазимо з бур'янів.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова свиня Манюня, плямиста, як географічна карта.

— У–у, скотініще!

Це через неї ми потрапили в таку халепу.

У нас була шляхетна ідея — прорити під свинарником метро. Це повинно було бути для всіх сюрпризом. Перша лінія метро в Васюківці! Станція «стодола», станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безкоштовно. З вчительки арифметики — п'ять копійок.

Ми вже підрили майже до половини свинарника, і раптом сталася непередбачена катастрофа — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — зась! І підняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…

Важко зітхаючи, ми засипаємо метро. Час від часу боязко озираємося — як би знову раптово не з'явився дід і не надрав нам вуха. Хоч і сказав він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його знає… Треба бути напоготові. Ви б послухали, як він лаявся, коли витягав льоху. Ох і лаявся! І де він тільки словами таким навчився — ні в одному словнику не знайдеш!

Але діда не видно. І, поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю зі своїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Той, який Ява, Суматра, Борнео, Калімантан…

Ну так Ява — це не острів.

Ява — це і є мій кращий друг і напарник Ява Рень.

Напевно, ви думаєте: що це за ім'я таке дивне — Ява? Повинен вам сказати, що це він сам себе так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то він хотів сказати «я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так вийшло (бо насправді його Іваном звати), але тільки причепилося до нього ім'я Ява, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе в нашому селі, так його називає.

У них взагалі вся сім'я інтересна.

Папа на скрипці грає. Корова Контрибуція називається. А дід Варава (ви вже з ним знайомі) мисливець завзятий. На полюванні, коли стріляє, ліве око хусткою зав'язує. Тому що ліве око в нього без правого не примружується. Якщо лівий примруживши, правий сам собою закривається.

Але зате і влучний же дід Варава. Ох і влучний!

Міські мисливці, які на «Волгах» з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дідусь, абсолютний чемпіон», — кажуть.

На честь старого Реня навіть озеро, що біля нашого села, люди Реневим прозвали.

Мама ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Як — то Ява з Іринкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх надавав їй стусанів. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму–депутата на все село Опозогив.

Такий шум підняла, що Ява не знав, куди очі подіти! Стояв, стояв: червоний як рак, а потім як дремене — тільки п'яти заблищали.

Втім, таке тільки раз було. А взагалі характер у Яви ого. Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

Ява сам говорив:

— Ми з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров! Точно–точно, без брехні, ми хлопці з фантазією. Скажи?

— З фантазією, — підтакував я.

— Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає! Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає! »

— Чув. Точно.

— Треба, щоб все про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківки, як радіо Першого травня.

— Треба, — погоджувався я.

І Ява весь час вигадував різні штуки заради нашої слави.

Це заради неї ми з ним піймали в лісі сову і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей в сім'ї». Лектор упав з трибуни і перекинув собі на голову графин з водою.

А то якось влітку Ява сказав:

— Давай влаштуємо бій биків.

— Що? — Не відразу зрозумів я.

— Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?

— Ага, пам'ятаю… Ну і що?

— Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а дядечко в капелюсі з кинджалом у нього перед носом танцює.

— Ага, пам'ятаю…

— А потім — рраз! Бик — лясь! І оплески.

— Ага. Здорово… Але це ж вбивати потрібно. Хто ж нам дозволить убивати рогате поголів'я?

— Ось балда. «Вбивати»! Що це тобі — м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Начебто футболу. Головне тут — красиво вимахувати перед носом бика червоною хусткою і вправно вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це самі справжні герої. Головне тут — тренування, спритність і сміливість. Розумієш? Вперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї Україні. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці у твоїх родичів видно буде.

Я задумався. Це було здорово! По радіо, по телевізору і взагалі… у родичів в Жмеринці.

Ми влаштувалися зручніше і почали обговорювати деталі. Насамперед необхідний бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відкинута відразу. Це таке страховисько, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — як тракторні фари. Сам завбільшки з комбайн. Землю ногами риє, як екскаватор. На кілометр підійти страшно.

Одного дачника, який відпочивав у нас влітку, він навіть на телеграфний стовп загнав.

Ні вже, хай з биком Петьком вороги наші б'ються!

Власне, крім Петьки, справжніх биків у нас більше не було. Тому другий кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже осоружний був мені козел Жора, бо з'їв мою сорочку, коли я купався.

Але Ява мене не підтримав.

— Ні, не годиться, — сказав він. — Жора весь час бекає і мекає. Через нього ми й оплесків не почуємо. І потім, це ж адже бій биків, а не