Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». Я", другу — інший »..

Написана таким незвичайним способом трилогія «Тореадори з Васюківки» відразу ж знайшла гарячу любов юного читача. На українській мові вона вийшла в 1973 році масовим тиражем і була розкуплена буквально за один тиждень. Книга припала до душі не тільки українським хлопцям. Її читають на рідних мовах латиські, литовські, вірменські діти. Перекладена книга також у НДР, Чехословаччині та інших країнах, де багато школярів зарахували Павлушу Завгороднього і Яву Реня в число своїх вірних друзів.

Читачам–школярам так сподобався нехитрий, забавний і правдиву розповідь двох нерозлучних українських хлопчаків, що вони стали писати в їх адресу листи, дякували за захоплюючу книгу і просили скласти нову повість про смішні пригоди. Одні просили про це Павлушу, інші — Яву, а деякі — обох відразу, бо були впевнені, що лише спільними зусиллями вони зможуть створити таку веселу дитячу книжку.

Автори подібних листів всерйоз вважали, що розповідь про «тореадорів» з Васюківки написано дітьми. Про те, що на книжковій обкладинці зазначено ім'я дорослого письменника, вони — чомусь забували. Мабуть, тому, що все тут, на кожній сторінці, справді дитяче: і гумор, і переживання, і роздуми, і розмови. Щоб так писати, треба бути самому в душі дитиною, по–дитячому мислити і бачити, досконально знати дитячий світ, його особливості та забави. Саме таким письменником, назавжди зберіг вірність дитинству, і є Всеволод Нестайко. Хоча він давним–давно розлучився зі школою і йому в 1980 році виповнилося п'ятдесят, але про що б він не писав, все у нього виходить по–дитячому забавно і безпосередньо. Багато років працюючи в українському дитячому видавництві «Веселка», він постійно перебуває в гущі жовтеняцьких і піонерських справ, пов'язаний міцною, непорушною дружбою з дітворою, з вчителями та школярами.

У дитячого життя черпає письменник теми для своїх творів і знаходить людей, які потім стають героями його книг, розумних і бешкетних, наповнених радістю сприйняття життя. Він, як дитина, радіє всьому веселому і доброму, що є в дітей і дорослих, світлою посмішкою вітає кожен новий день. «Випадково чи ні, — сказав якось письменник, — але майже всім героям моїх книг одинадцять–дванадцять років. Я ніби застряг в тому віці… Дитинство — неповторна, чарівна пора. Не у всіх життя може скластися однаково вдало і добре. Але дитинство у всіх має бути радісним, світлим і щасливим. А щастя не може бути без посмішки. І якщо юний читач хоч раз посміхнеться, читаючи мою книгу, — значить, я не даремно живу на світідитячого життя черпає письменник теми для своїх творів і знаходить людей, які потім стають героями його книг, розумних і бешкетних, наповнених радістю сприйняття життя. Він, як дитина, радіє всьому веселому і доброму, що є в дітей і дорослих, світлою посмішкою вітає кожен новий день. «Випадково чи ні, — сказав якось письменник, — але майже всім героям моїх книг одинадцять–дванадцять років. Я ніби застряг в тому віці… Дитинство — неповторна, чарівна пора. Не у всіх життя може скластися однаково вдало і добре. Але дитинство у всіх має бути радісним, світлим і щасливим. А щастя не може бути без посмішки. І якщо юний читач хоч раз посміхнеться, читаючи мою книгу, — значить, я не даремно живу на світі »..

Книга «Тореадори з Васюківки» подарує (переконаний в цьому!) Гарний настрій, добру усмішку всім її читачам. Вона вчить жити по–піонерськи яскраво і цікаво, з користю для загальної справи.

Володимир Разумневіч

Глава I

Метро під свинарником

— Ось архаровцю, авантюрист жовторотий! Ванька–а! Вилазь зараз же! А то такого чосу задам - ​​тиждень згадувати будеш. Вилазь, чуєш — вилазь!

Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— Вилазь, убоїще, а то гірше буде! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, знаю, — ледве чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос. — Діду! — Жалібно озивається він.

— Давай, давай!

— Діду! — Ще жалібніше повторює мій друг. — Ви відійдіть за хату, ми виліземо.

— Вони ще мені умови ставлять, вишкваркі! А ну вилазьте!

— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро, ​​таке, як у