Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

«Чи ти приніс мені ще один свій гріш?», ‒ запитав несподівано Мордко.

Я заперечно хитнув головою.

«Гай-гай, шкода. Я хотів дати тобі за нього найліпше яблуко. Можеш вибрати його собі».

Я обникав рясне гілля, огроменну крону ‒ тисячі яснооких плодів усміхалися мені.

«Нелегко вибрати, правда? Та я підкажу тобі: найліпше яблуко росте найвище, воно викохане сонцем і промите дощами. Видиш його ‒ на самім вершечку, воно малим лише менше, ніж твоя голова. Воно твоє. Принось завтра глиняну копійчину і забирай своє яблуко», ‒ Мордко позіхнув, показуючи, що на цьому втратив до мене інтерес.

Зате я про його слова думав неперервно. Вперше мені рядилося не вкрасти яблуко, а чинно зірвати. Та ще й яке! Роса ще холодила ковані завіси, а я вже боязко пошкрябував заповітну ворітницю. Мордко вийшов з нерозчесаною бородою, либонь, він шкодував завдати рукам і таку роботу. Тою ж бородою і кивнув на заплічний кіш при стовбурі:

«Бери й лізь».

Я випулився на нього нерозуміюче ‒ для одного яблука тягнути на собі череватий кошар?!

«Е-е-е, хлопику, ачей я забув тобі сказати, що найгрубше яблуко треба зривати останнім, бо інакше за ніч все дерево обпаде. Така з тими верховними яблуками морока. Сам посуди: хіба то буде красно виглядати ‒ ти смакуєш найліпшим яблуком з мого дерева, а мені залишаться падалиці? Тому або сам їх зірви дорогою на вершок, або чекай, коли ми їх поїмо і тоді забереш своє. Правда, я боюся, що хтось злакомиться й твоє швакне…»

Того і я боявся, тому наремно взявся за діло. По деревах я лазив, як вивірка, але не з повним кошем, що важив не менше, ніж я сам. Зібрані яблука я провадив до пивниці і зсипав у солом'яні засіки. Я не знав лічби, та якби й знав, тим кошам не було ліку, а роботі краю. Піт виїдав мені очі, а кострубате галуззя пописало все тіло. Тверді плоди набили на голові кокоші.

«Тучна яблінка, вгодована, ‒ підспівував збоку Мордко, ‒ бо доста мала попельцю і курячок. Гай-гай, як придаш ‒ так і маш».

Мордко мав досить клопоту й без мене, бо на його просторому придомку звивалося повно всякої челяді. Кожний ладив щось своє, кожен мав з Мордком якісь рахунки. А він ходив безкрилим гусаком між ними й кожному щось радив тріскучим голосом. Увечері останній кволий промінець ковзнув на моє яблуко, шли я дотягувався до нього. Я засилив той плід в обдерту пазуху і зліз на землю. Мордко чекав мене з ножиком:

«Милий челяднику, ану лишень утни й мені мізерний кусничок, бо дуже лакомлюся на твоє яблучко… Але гоп ‒ перше вкуси сам, а вже тоді давай чужому. Бо це чесний твій заробок».

Той смак я пам'ятаю й дотепер. Може тому, що не мав за день ані рісочки в роті. А може, й направду сонце налляло в яблуко свого сонячного меду. Любився гостинчик і Мордкові. Він смачно плямкав і закочував свої вирлуваті очі:

«Йой, яка солоденька йонатаночка! Як співанка моєї мамки. Такої ачей не припало скусити й цісарю. Я слідкував за твоєю роботою і втішений, бо ти не вкусив жодного плоду чужого, а дочекався свого, найліпшого. Добре чиниш. Не траться за чужим і матимеш повноту свого; не збивайся на дешевизну ‒ і матимеш найдорожче. А завтра можеш принести ще свій грошик. Я тобі дам за нього ще й не таке. Видиш, який я добрий?!» ‒ підняв волохатий палець.

Я ладен був цілувати ноги цьому доброму чоловіку. Ніхто зі мною доти не обходився так поштиво. Ніхто мене так файно не позивав ‒ «милим челядником». І я не розумів, чому про Мордка казали: «Короста на наші душі».

Прийшов новий день і я прийшов за обіцяним. Мордкові очі, зазвичай водянисті, збитошно світилися: «Ниськи ти матимеш диковинку, яку світ не видів. Камінь, та не простий, а м'який, такий, що топиться. Давно я його приховав від ласих очей, аби не прилип до чужих рук. Прятанка надійна, сам пересвідчишся. Мордко, обачно озираючись, підвів мене до купи каміння за хлівом.

«Камінець на самому споді, злодій і не дочовпає. Знаєш про це лише ти. Але тут сутемок, мусиш перенести каміння на той кінець двора, на видноту, аби вздріти той чудесний камінець. На сонці він зажовтіє, як мед. Ти видів коли-небудь мед?»

Про мед я чув, але ніколи його не видів. Зате я добре знався на простому камінні й не боявся, що промину диковинний. Менші камінці я переніс у руках, а важчі котив по землі. Аби не перепинав бур'ян, я постинав його мотичкою, яку приніс Мордко. Він дуже переймався, аби я напав той сховок. Купа за хлівом маліла, а на дворі вершилася, там з мого каміння вже почали мурувати загороду.

«На споді, на споді шукай, ‒ нашіптував Мордко. ‒ Сподовиння і в котлі ситніше».

Я вивітрив собі очі, а жаданого камінця не знаходив. Хоч коло Мордка я вже й звик, що добрятина так легко в руки не дається, був дуже засмучений. Не менше клопотався й жид. Приніс віничок ‒ може в порохні застряв камінець? Коли я пообмітав пристінок, Мордко простяг свій широкий рукав і витеребив щось у смітті.

«Овва, чи не казав я тобі, що тутки він!»

Огризок був такий же безбарвний, як і його очі. І такий же пісний на дотик. І зовсім не м'який.

«Е-е-е, чекай, милий челяднику, це ж камінь живий. Аби розм'як, його, як і чоловіка, треба розігріти. ‒ Мордко приніс гасницю і підніс до неї той дарабчик, та скоро передав його мені: ‒ Ану тепер мацай. Видиш ‒ подався, то є знак, що він тебе признав, готовий тобі служити. Лише до серця його не тули, бо стане воно м'яким, як котяче гівно».

Камінець пахнув гіркуватою квіткою, дуплом диких шершнів і чомусь церквою. Дорогою домів я стискав його обома долоньками, аби не захолов. Аби не розсердився на мене, недбайливого. Руки я тримав попереду, від серця оддалік. Я не хотів, щоб моє серце стало м'яким. Бо твердості в ньому й так було мало. Гуділи натруджені руки, а в скронях солодко гула наша прикінечна бесіда.

«Ти ще маєш глиняні гроші?» ‒ запитав у воротях Мордко.

«Ні».

«Овва, виходить, ти вже нічого не годен купити в мене».

«Я можу ще їх наліпити».

«Не